Переджнив'я. Процесія в поле

Здавна хрести ставили на пам’ять про певні події, зокрема, скасування кріпацтва, при в’їздах у села чи на полях, як обереги, на місцях наглої смерті людей і т. п.

Громадський діяч Василь Папіж (14.01.1919, с. Старе Місто, тепер Тернопільського району Тернопільської області - 17.01.1990, м. Детройт, США) у статті "Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччини" описав народні звичаї, найпоширеніші в селах рідного краю, зокрема, один з них - процесію в поле:

"Однієї з неділь в половині червня, коли збіжжя в полі дозрівало, у поле виходила процесія. Починаючи з церкви процесія зупинялася при всіх придорожніх хрестах, що були чистенько вибілені та заквітчані свіжими квітами. Священник відчитував євангеліє. Також молились біля деяких господарств, що заздалегідь запрошували священника.

У полі священник відчитував євангеліє при загонах тих, що замовляли читання наперед. В загальному відбувалося благословення всіх полів та придорожніх хрестів. За повір'ям, благословення полів приносило гарну погоду та багатий урожай".[1, с. 92-93]

Євген Кіс (1934 р. н.), мешканець Заставчого, розповів про історію встановлення хреста під липою в кінці села зі сторони Носова: "У переджнив'я священник з кропилом і з процесією обходили всі поля села Заставчого: Підівонецки (Під Іванецьким - П. М.), Стінку, Чверті і т. д.. Після повернення процесії з обходу поля біля хреста під липою проводилася відправа. Саме для проведення богослужіння був поставлений цей хрест, а тоді ще молодий місцевий мешканець Микола Лаба посадив липу, викопавши її в лісі (в Пасіці чи в Ліску)".[2]

1975. Завалів. Вид з Попової гори. Червоним кільцем обведено хрест і липу біля нього за селом Заставче.

Цей хрест і липа не збереглися до наших днів. На їхньому місці мешканці села встановили новий дубовий хрест.

2021 рік. Заставче. Встановлений новий дубовий хрест на місці колишнього.

Такі ж переджнивні процесії в поле проводилися і в інших селах Підгаєччини. Так, у 2006 році було встановлено хрест за селом Лиса зі сторони села Рудники, на початку польової дороги до хутора Совиноги, де проводилися переджнивні богослужіння. Напис на цьому хресті: "Прийдіте, поклонімся і припадім до Христа, Спасителя нашого. 2006 р. б."

2023 рік. Хрест за селом Лиса зі сторони села Рудники.

Список використаних джерел:

1. Папіж В. Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччини / Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник / Гол. ред. проф. Тарас Гунчак. - Головний комітет підгаєчан, Детройт, ЗСА, 1980 року. - Друкарня "Київ", Торонто, Канада.

2. Аудіозапис розповіді Євгена Коса від 31.10.2023.

Пам’яті Пущинської Надії Пилипівни (до 100-річчя від дня народження)

 

...Всі історичні пам`ятки, постаті, події, явища і процеси, які відбувалися в будь-який час у сучасних кордонах тієї чи іншої держави, є її історією. Це означає, що все, що проходило з найдавніших часів на території сучасної України, є історією України. 

                                            Калакура Ярослав Степанович, доктор історичних наук, професор

 

Пущинська Надія Пилипівна народилася 2 жовтня 1923 року в селі Афанасіївка Снігурівського району Миколаївської області. 34 роки пропрацювала на освітянській ниві в Галицькому районі: спочатку в Галичі, потім у Залукві. 25 серпня 1965 року була призначена директором Бурштинської середньої школи №2, будівництво якої на той час було майже завершене (проводилися опоряджувальні роботи, обладнувалися навчальні приміщення). 21 рік була директором школи, 4 роки – учителем.

У 1977 році Пущинській Надії Пилипівні присвоєно почесне звання «Заслужений учитель Української РСР». Нагороджена ювілейною медаллю «За доблесну працю». Ветеран війни та праці.

 1 вересня 1965 року, коли вулиці селища розцвіли яскравими букетами осінніх квітів, Надія Пилипівна розпочала свій перший навчальний рік у новозбудованій школі. Багато організаторських зусиль довелося прикласти, щоби до кінця вересня школа була повністю готова до роботи. 30 вересня 1965 року державна комісія підписала акт прийому в експлуатацію школи на 964 учні.

Навчання в школі прово­дилося російською і українською мовами. Діловодство велося російсь­кою мовою. Ці обставини вимагали додаткових знань, умінь. В школі проводилась підготовка учнів з автосправи (в середній трудовій політехнічній школі передбачалось навчання учнів з певних профе­сій).

Серед учнів були росіяни, українці, білоруси. Най­важливішим завданням педагогічних працівників було формування учнівсь­кого колективу, дотримання учнями єдиного режиму, культури поведінки. Під керівництвом Надії Пилипівни формування колективу розпочали із реалізації в школі єдиної системи категоричних, строго обумовлених вимог. Вони були розроблені на виробничій нараді і являли собою перелік пунктів, як повинен поводитись кожний учень в класі, коридорі, вестибюлі, їдальні, на вулиці, у громадських місцях. Поведінка учнів обговорювалась на шкільних лінійках.

Точніше і свідоміше стали виконуватися ці вимоги, коли самих учнів залучили до контролю за їх виконанням. Цьому сприяла чітка система чергування учнів по школі і в класі, змагання між учнями та учнівськими колективами і організаціями, вечори, ранки, туристично-краєзнавча робота, робота слідопитів, суспільно корисна праця, тобто всі види діяльності, у якій, як вважалося, найефективніше проявляються самостійність та ініціатива учнів.

Протягом 1966-1970 років педагогічний колектив посилено працював над створенням і зміцненням матеріальної бази навчальних кабінетів. З метою вивчення і запозичення досвіду роботи за кабінетною системою інших шкіл, обладнання кабінетів вчителі виїжджали в різні райони області, міста України.

До 1970 року педагогічний колектив школи домігся помітних результатів у навчально-виховній роботі, оформленні навчальних кабінетів. Навчальні кабінети були оснащені найновішим на той час обладнанням. У всіх початкових класах були встановлені зручні парти, в яких можна було змінювати кут нахилу і висоту підйому робочої поверхні.

У 70-их роках школа стала провідною в районі за якістю і резуль­тативністю навчально-виховного процесу. Директор школи Пущинська На­дія Пилипівна, заступники директора з навчально-виховної роботи Колотилова Надія Іванівна, Костецька Марія Степанівна, будучи людьми з рідкісним почуттям обов'язку, закоханими у педагогічну працю, ініціативними, твор­чими особистостями, організували чітку, творчу роботу шкільного колективу,

За досягнуті високі результати у навчально-виховній роботі директору школи Пущинській Надії Пилипівні було присвоєно почесне звання «Заслуже­ний учитель Української РСР» (1977).

У 70-их роках в школу кожного року часто приїжджали директори шкіл, методисти, слухачі курсів підвищення кваліфікації, делегації з багатьох шкіл області і навіть з Росії для вивчення і за­позичення досвіду роботи педагогічного колективу, ефективна робота якого, глибокі знання учнів школи були відзначені на колегії Міністерства освіти у 1978 році.

Дбаючи про дозвілля вчителів, дирекція і профспілковий комітет школи часто організовували екскурсійні поїздки в різні історичні місця, культурні центри, на природу. Допомогу у вирішенні транспортних проблем надавали Бурштинська ДРЕС, місцеві колгоспи.

Пущинська Надія Пилипівна підготувала доповідь на символічне ювілейне засідання педагогічної ради 01.09.1995, яка добре виражає зміст її педагогічної діяльності та особисте ставлення до неї:

«Щире вітання всім, хто прийшов святкувати шкільний ювілей. Прийшов він до нас швидко, ніби підкрався непомітно, і ось нам уже 30.

І час обрав славний, бо 1995 рік – це 50-річчя Великої перемоги у Вітчизняній війні, це 1100-річчя нашого славного древнього Галича. Так і прислухаєшся, коли на всю країну чути про святкування історичного міста Галича, а мені хочеться крикнути: «Я там була. Я знаю це місто. Там живуть прекрасні люди». І на цій землі впевнено крокувала до свого маленького ювілею Бурштинська середня школа № 2.

Хоч не всі дійшли до цього дня, та пам'ять про них ми шануємо: Іванків Ольга Михайлівна, Кобель Ганна Марківна, Коцюлим Володимир Іванович, Мороз Марія Михайлівна, Пущинський Володар Петрович, Штогрина Марина Антонівна.

То ж вшануємо їх пам'ять хвилиною мовчання.

А ще і для наших багатьох вчителів цей 1995 рік ювілейний, бо досягли деякі, а дехто іде до свого полудневого віку 50-річчя. Хто придумав, що це вже невесела дата? Зовсім ні. Зустріла одну з ювілярок, чарівну, милу і зовсім не подібну на 50-річну, яка з сумом сказала: «Уже минуло 50». А я так би сказала: «Тобі тільки 50, це чудово, попереду ще багато цікавого, важливого для зрілої людини».

То ж щиро вітаю наших ювілярок 1995 року: Сиротюк О.М., Атаманчук О.А., Кащишин М.В., Карвацьку М.О., Кропельницьку А.Д., Іваськевич К.І., Цюлюпу Б.П., Наритник Т.М., Мельничук С.М..

Не з ювілеєм, а може когось і з цим, теплим словом згадаймо вчителів-чоловіків, бо вони – наша опора, наша надія. Все краще, що є в житті, пов’язано з ними, а в школі особливо: Варунок С.В., Жовтяк С.В., Муховський В.М., Домарецький М.С., Пущинський В.П., Козак О.І., Коваль Я.М., Гайда М.П., Дудишин В.С., Калин В.Є., Коцюлим В.І., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Николайко В.М., Турчин М.А., Дудишин Ю.С..

Як і кожне свято, ювілей, безумовно, має свою історію, є вона і в нашій школі. Почали працювати 1 вересня 1965 року, а школа ще добудовувалась, разом з учнями і вчителями ще майже всю першу чверть йшла зварка, шліфовка, дерев’яні роботи. А було у нас в цей день 18 класів, 4 групи продовженого дня, 463 учні та 31 вчитель разом з вихователями групи продовженого дня. З них 16 з вищою освітою і 15 з незакінченою вищою і середньою.

Кількість учнів зростала швидко, збільшувалась і кількість вчителів і на кінець 1970 року вчителів було уже 55, а учнів 1200, класів – 32. Прийшов час ділитися і частина вчителів і учнів пішли в СШ №3 і сьогодні вже святкують 25-річний ювілей.

Залишилось тоді 40 вчителів у СШ №2, а 15 пішли в СШ №3, і пішли прекрасні вчителі Варунок С.В., Варунок Н.І., Рибій Ю.П., Гаврилюк О.М., Готра Г.С., Бачинська І.П., Капуста Г.І., Казимирчук Ю.М., Білик Г.М., Мельник К.В., Павлів М.Г..

А ось ці, що залишилися в СШ №2 і працюють до цього часу, або вийшли на пенсію чи переїхали на нове місце проживання. Це ті вчителі, які заслуговують гордого і шанованого звання – ветеран: Самчук Р.М., Николайко В.М., Шепетюк Л.В., Мольдерф О.С., Анур’єва В.О., Штогрина М.А., Кропельницька А.Д., Микитюк Л.О., Шуль О.М., Тисовська В.А., Федорців М.М., Мельничук С.М., Наритник Т.М., Клокова Г.К., Щуплецова Н.Д., Пархуць Г.Д., Лісовська С.П., Костецька М.С., Колотилова Н.І., Пущинський В.П., Саєнко Г.У., Горлата М.Я., Домарецький М.С., Купіна М.І., Видай С.Г., Смирнова З.М..

І разом з нами працював, спрямовував роботу школи наш незмінний завідуючий, людина високої культури, добрий, розсудливий, лагідний П.Й. Соколовський. Він прийняв цю естафету від першого зава освіти Бібіка М.Л..

Після 1970 року школа поповнилася прекрасними вчителями, що залишили добру згадку про свою працю: Дудишин В.С., Дудишин О.Я., Дудишин Ю.С., Дудишин М.І., Іваськевич К.І., Цюлюпа Б.П., Кащишин М.В., Голембійовська Е.А., Дубрівна Л.Г., Коваль Я.М., Коцюлим В.І., Гайда М.П., Гайда С.М., Калин В.Є., Федорченко Н.С., Сарапіонова Л.М., Басараб Б.М., Бардашевська М.П., Важна Г.В., Курляк О.П., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Мадій М.М., Товста Г.О., Павлусенко А.Д., Баран Л.О., Стельмащук М.П., Марцінковська К.І., Малиновська Л.М..

Ріс, мужнів колектив. Велике бажання більше знати, підвищувати свій науковий рівень, бажання працювати творчо було головною лінією в діяльності учительського колективу. Взяти хоч би такий приклад: починали роботу в школі 50% учителів, що не мали вищої освіти. І не дивлячись на вік, домашні умови, стан здоров’я, закінчили вищі навчальні заклади, працюючи в школі: Тисовська В.А., Стельмащук М.П., Горлата М.Я., Лісовська С.П., Басараб Б.М., Самчук Р.М., Гайда М.П., Шуль О.М.. А Сарапіонова Л.М. двічі закінчувала вуз, маючи дві спеціальності, які здобувала кожну окремо.

Пік розквіту школи прийшовся саме на 70-ті роки. Це могло скласти окрему велику розповідь, я частково її торкнусь, коли буду розповідати про діяльність окремих вчителів. Про тих, з ким довелось працювати довгі роки, моя коротка розповідь, щира розмова про них.

Моє найглибше шанування до старійшини нашої школи Саєнко Ганни Улянівни. Хоч вона й була з середньою педагогічною освітою, але життєвий досвід, практика вчительської роботи заслуговує на найвищу оцінку. Я підкреслюю, не просто вищу, а найвищу. Це людина глибоких переконань, людина з великої букви у всьому: у відношенні до роботи, у спілкуванні з людьми і особливо з маленькими дітьми. Тут вона неперевершений майстер, у якого є чому вчитись і надовго. На все вона має свою точку зору і вміє її обґрунтовувати, переконати, довести правоту або погодитися. Довго не забуває добро, але і незаслужену образу довго носить у своєму серці. Здоров’я Вам, шановна Ганна Улянівна, щасливого відпочинку після великих трудових буднів.

Костецька Марія Степанівна закінчила Львівський педагогічний інститут. Повна протилежність характеру Надії Іванівни. Наскільки бурхлива, експансивна, гаряча в дискусіях Надія Іванівна, настільки спокійна, урівноважена, розсудлива Марія Степанівна. Я подумки називала її чарівною гуцулочкою, вона ніколи не скаже, не подумавши, а завжди вміє вислухати, переконати без грубощів тих, хто і заслуговував би від неї на різке слово. Це людина глибокого розуму, що вміє втілювати свій задум поступово, ненав’язливо, так, ніби це роблять самі вчителі початкових класів, а вона собі десь збоку, ніби сторонній спостерігач, а насправді це той мотор, що розкручував всю діяльність вчителів початкових класів. Як сама обов’язкова у виконанні доручень, цього вчила і «своїх учителів». Ніхто не дозволяв собі не виконувати її вказівок, хоч вона ніколи не була настирною. Вона вірила людям і відповідно вони її шанували. Після дзвінка вчителі швиденько прямували на свої робочі місця. А коли хтось затримався, то інший нагадував: «А он там іде Марія Степанівна з другого поверху». Цього було досить, щоб всі двері класних кімнат першого поверху миттєво закривались і наступала тиша і спокій. Не можу перелічити все те, що робилося під її керівництвом, але це людина високої культури, чесна, обов’язкова у виконанні доручень. Вона заслуговує, з моєї точки зору, звання народної вчительки. Це не тільки чудовий організатор, що володіє найвищим даром спілкування з людьми, а й сама прекрасний вчитель, що глибоко володіє своїм предметом, любить його і вміє навчити учнів. Вчителька української мови і літератури, вона залишила невичерпне багатство створеної нею спадщини про свій предмет. Кабінет І.Я.Франка – це святиня школи, естетично оформлений, багатий на фактичний матеріал, він був місцем, де милувалися всі, хто відвідував його. Які чудові виставки українського мистецтва влаштовувала вона, збираючи по краплині невичерпне багатство, створене народом!

Коцюлим Володимир Іванович. В цьому році йому виповнилось би 40. Тільки 40. Це ще і не вік зрілості, але для нього, найгеніальнішого, найдобрішого, це були роки великого злету. Не можу спокійно писати про нього. По-перше, чи спостерігали ви, як до нього тулились діти, хоч трішечки, хоч рукою доторкнутися до нього, поруч пройти – найзаповітніша мрія кожного хлопчика. А він, красивий, розумний, велетенського зросту, непомітно всміхаючись про себе, був задоволений, бо безмежно любив дітей, був з ними чесним, вимогливим, правдивим, а тому і конфліктів практично ніколи у нього не виникало з учнями. Він був людиною з великою ерудицією, глибокими знаннями. А головне, він ніколи цим не гордився, а думав, що він такий, як всі. Ні, не такий, а особливий, чудовий, святий. Я, мабуть, не знайду слів, щоб висловити своє захоплення цією людиною.

Николайко Василь Михайлович. Це один із тих людей, що не знає собі ціни. На перший погляд, не дуже говіркий, не любить себе виставляти наперед інших, але думку свою він постійно і наполегливо втілює в свої діяння. Спостерігати за його роботою було одне задоволення. Не поспішаючи, ніби не дуже і спостерігаючи за учнями, він умів бачити все, дати оцінку баченому і обов’язково знайти час для спілкування з дітьми і висловити їм чи своє задоволення, чи незадоволення. Ніколи не було такого випадку, щоб учень не послухав його, доброго наставника, вмілого вихователя дітей. Можна було не сумніватися, якщо доручив щось до виконання, то воно буде обов’язково виконано. А як цікаво було дивитися, коли він по-справжньому сердився, або з кимось не погоджувався. Ця людина глибокого розуму і справжньої порядності.

Калин Василь Євгенійович, вчитель фізики вищого класу. Подивившись на його обличчя, зразу скажеш, що це людина лагідної вдачі, безкорисливої доброти та невичерпного багатства людської душі – гумору. Неспішний, тактовний, він ніколи не поспішає з висновками, а обдумує ретельно кожне своє слово. Учнів, очевидно, притягувала до нього його неперевершена посмішка, якою він висловлював різні варіанти свого ставлення: то задоволення, то насмішка, а навіть і злість. Але ніколи у спілкуванні з дітьми він не підвищував голос. Завжди спокійний, урівноважений, добрий. Коли щось не розумів у поведінці дітей, то промовляв фразу: «А біда його знає, чого воно так». Це одна фраза, яка запам’яталася мені. До учнів завжди вимогливий, але часто поступливий, бо вміє бачити в поведінці дітей різні нюанси, що викликають ту чи іншу реакцію. Люблять його діти за щирість, безкорисливість, хоч добре знають, що він не все прощає.

Самчук Раїса Михайлівна. Вчителька математики. Дитя війни. Народилася в буремні роки Великої Вітчизняної війни, а звідси все і зрозуміло, що нелегко було батькам з малим дитям. А воно виросло з біди щирим, добрим, безкомпромісним зі своєю совістю. Прийшла до школи у свої неповні 23 роки, та так і залишилася назавжди. Працювала, вчилась і стала неперевершеним майстром своєї справи. Так любити свій предмет, так уміти передати його премудрості дітям уміє Раїса Михайлівна. Зовні різка, іноді галаслива, безкомпромісна, а насправді поступлива, добра, розсудлива. За всяку справу береться щиро, намагається виконати її на найвищому рівні. І це їй вдається, чи готує учнів до контрольної роботи, чи оформляє кабінет, чи дбає, щоб огляд знань був неперевершеним. І все це постійно. Користується великою любов’ю учнів і шануванням батьків.

Лазоренко Олександр Валерійович. Появився в школі несподівано. Молодий, красивий, знаючий, повний сил. Таким він мені запам’ятався. В поводженні з дітьми дуже обережний, але до того ще й уважний. Контактний, обов’язків у виконанні доручень. Завжди готовий до уроків. Активний у позашкільній роботі. Цінує людей праці, помічає добрі риси своїх товаришів, готовий з ними спілкуватися. Але має дуже раниму душу. Пригадалась мені одна розмова з ним, про яку я й досі не забула і не розгадала. Приблизно так він відповів на моє переконання поступити так, як мені здавалося буде краще: «Я вас послухаю і зроблю так, як ви кажете, але другий раз на цю саму тему розмови не буде і я поступлю так, як захочу». І так мені здалося, що настрій у нього був неважний, і серце нагадувало натягнуту струну, до якої ледь торкнутися і вона заграє. Удачі вам, спокою, творчої наснаги, Олександр Валерійович!

Товста Ганна Олексіївна, вчителька математики. Багато років працює в школі. Неперевершений майстер своєї справи. По натурі імпульсивна, емоційна, гаряча в суперечках, але не по дрібницях, а в серйозних питаннях. Там, де вона відчуває свою правоту, переконати її неможливо. В інших ситуаціях поступлива, лагідна. Уроки математики настільки завжди продумані, глибокі, цікаві, що дуже часто одержували оцінку 5+. Її дуже тяжко побачити спокійною, задоволеною. Вона весь час в пошуках, в русі. Створила чудовий математичний кабінет, бо зуміла приєднати до цієї справи своїх шефів, батьків. Це людина діла, творець. Добре вміє організувати учнівський колектив на добрі справи. Велику роботу провела по увіковіченню пам’яті випускника нашої школи Саші Фуксмана, що загинув в Афганістані. Це молода вчителька, але вже досвідчена, творча, вона ще багато зробить добра для дітей.

Мадій Марія Михайлівна, вчителька математики. Оце така Марія Михайлівна, що нагадує мені дитя, яке виросло на лоні природи, а його привезли на нове місце проживання. Переді мною полохлива, самобутня, трохи розгублена молода жінка. Ще не все їй вдавалось, але вона цього і не приховувала, а все спостерігала, поглинала, дивлячись, як роблять досвідчені вчителі. Не зразу вгамовувалась після невдач, роздумувала, в чому річ. Це глибоко порядна людина, хоч на перший погляд щебетлива, привітна, щира, а до праці в неї відношення особливо поважне, відповідальне. Якось швидко влилась в колектив і всім сподобалась. А коли перебувала в лікарні м. Івано-Франківська, то до неї охоче поїхали десятки її друзів, колег. Як раділа вона! Все це і допомагало їй в нелегкій праці з учнями, бо учні були такими, що вимагали витримки, часу, терпіння.

А тепер, мабуть, прийшов час розповісти про подружжя вчителів, що працювали в школі.

Гайда Софія Михайлівна, вчителька української мови та літератури. Багата і невичерпна наша мова, великий запас слів, а я не можу знайти слів, щоб розповісти про цю чудову людину, мудру, щиру, відверту, якою вона є, і неперевершеного майстра-педагога. За нею слід уроків, що нагадували чудові казки, а вона неспішно, тихо веде розповідь про потаємне, пам’ятаючи, що перед нею сидять допитливі, розумні діти. Один з кращих кабінетів української мови в школі став світлицею нашого безсмертного кобзаря Т.Г.Шевченка. Все, про що я згадую, не підлягає відтворенню. Це треба бачити: любовно прибраний портрет генія українським вишиваним рушником, виставки творів поета, учнівські роботи – ось далеко неповний перелік, що можна бачити в цьому міні-храмі про святе і безсмертне. Скрізь вона, наша шанована Софія Михайлівна, активна, до всіх справ причетна: фестивалі, тижні наук, зустрічі з письменниками, громадські огляди знань, тижні театру. Разом з іншими вчителями української мови вона організовувала зустрічі з письменниками Прикарпаття. В нашій школі почесними гостями були такі письменники і поети: Ольга Стрілець, Галина Турелик, Богдан Бойко, Степан Пушик, М.Карпенко, Павло Добрянський. Незабутнє враження залишає постановка шкільного театру уривку з твору класика української літератури О.Гончара «Прапороносці». Я ще раз повторю, що все це треба бачити, розповідати про це непросто. Творча наснага ніколи не покидає її, вона завжди в пошуку, в дії.

Гайда Михайло Павлович, вчитель трудового навчання. Працює в школі з часу роботи по оформленню навчальних кабінетів. Він прийшов на зміну неперевершеному майстру, що починав оформляти школу з 1965 року – Варунку Степану Васильовичу. Просто школі пощастило, що ці два майстри працювали і творчо доповнювали один другого. Михайло Павлович заслуговує на велику пошану працею в школі майже чверть століття. Він вміє тримати інструмент в руках і не так просто, а щоб ним створювати те, що потрібно для школи. Він відчував, що йому треба удосконалювати свої знання, бо практично він умів робити все. Ідеї подавав йому колега по праці Пущинський Володар Петрович. Чи не його вплив був, бо Михайло Павлович пішов вчитися в Дрогобицький державний педагогічний інститут і успішно його закінчив. Це стало стимулом подальшого удосконалення своєї професії. Людина працьовита, відповідальна і добра.

Ще одне подружжя, що працює в школі майже чверть століття.

Дудишин Володимир Семенович, вчитель фізики і астрономії. Приїхав у школу №2 за досвідом з міста Болехова, та так і залишився в ній зі своєю дружиною Ольгою Яківною назавжди. Знаючий, добрий, щирий у спілкуванні з учнями. До роботи завзятий. Він перший не тільки в районі, але і в області взявся за створення кабінету програмованого навчання. Як на сьогодні, можливо, цей кабінет здається дещо примітивним, але тоді, 25 років тому, для школи це було вищим творінням науково-технічного процесу. Учням було цікаво працювати в кабінеті, бачити свою оцінку за відповідь. Порушувати дисципліну було ніколи. Велика його роль у формуванні учительського колективу, бо він був протягом багатьох років беззмінним головою місцевого комітету профспілки. Ця ділянка роботи теж забирала багато часу, зусиль і нервів. Але він завжди шукав вихід з різних ситуацій і вмів їх розв’язувати.

Ольга Яківна Дудишин, вчителька математики. Поряд зі своїм чоловіком зростала як вчитель і Ольга Яківна. На перших порах своєї праці вона була дещо невпевнена, іноді розгублювалася перед труднощами. Але все це пройшло з роками і тепер перед нами досвідчений вчитель, упевнений у своєму умінні. За характером дещо протилежна своєму чоловікові, але вони чудово доповнюють один одного. Дружня в колективі, добра по натурі, вона швидко адаптувалася в колективі і не відставала від інших участю в усіх діяннях школи. Любить дітей, контактна з ними, а це головне в праці вчителя.

А ще в школі працювало подружжя: Николайко Василь Михайлович, вчитель фізичного виховання, і його чарівна дружина Голембійовська Ема Альфредівна, вчителька російської мови та літератури. Порівняно зі своїм чоловіком, вона працювала менше в нашій школі, але не дивлячись на це, вона залишила після себе свій творчий почерк. Це особлива людина, можливо, навіть не до кінця пізнана мною. Прийшла з іншої школи Бурштина і, очевидно, не могла зразу зрозуміти атмосфери доброти, творчого пошуку серед нового для неї педагогічного колективу. Це був своєрідний бар’єр, який вона успішно переборола, бо це людина високого інтелекту, інтелігентності і доброти. Глибоко знає свій предмет, глибоко закохана в нього. З учнями повне взаєморозуміння і повна взаємоповага. На це не потрібно було адаптування. Зайшла в клас вперше і ніби тут була весь час, все природно, просто, без будь-яких непорозумінь. Болісно реагує на невдачі, навіть на дуже незначні. Активна в організації позакласної роботи, творчих вечорів, літературних диспутів.

 Дудишин Марія Іванівна і Дудишин Юрій Семенович – це ще одне подружжя вчителів. Марія Іванівна продовжує працювати, викладаючи математику, а Юрій Семенович обрав собі інший шлях – став інженером Бурштинської ТЕС. Якось дуже схвалюєш життєвий шлях людей, які всупереч своїм труднощам ідуть світлою дорогою буття, домагаючись успіхів. Така красива зовні Марія Іванівна така ж скромна, добра, розважлива в житті і спілкуванні з дітьми. Я запримітила одну рису її вдачі: якщо вона з чимось не погоджувалася, то в неї починали червоніти щоки, а погляд ставав таким гострим, що передати це неможливо. Тоді вона мені нагадувала особливу красу якихось літературних героїнь. А в цей час вона доводила теорему, розв’язувала приклади або уважно слухала відповіді учнів. За це учні і поважають її. Є ще одна риса її вдачі – не відставати від інших, а навіть зробити ще краще.

Вагомий внесок в справу розвитку школи, її оформлення відіграло подружжя Варунка Степана Васильовича, вчителя трудового навчання та Варунок Надії Іванівни, вчительки математики. Це той самий випадок, коли в школу зайшли двоє цікавих і дуже працелюбних людей. Більша частина роботи з первинного оформлення школи випала на долю Степана Васильовича. Перший варіант – це плита ДСП в сполученні зі склом. Скільки вирізав скла, попиляв плит, то він, очевидно, і сам уже сьогодні не пам’ятає. Дня завжди не вистачало, а тому працювали і ночами. Майстерня школи була бойовим штабом, куди стікалися нові думки, ідеї, задуми, а далі йшло їх практичне здійснення. Степан Васильович не був багатослівним, але що треба було робити, то довго обдумував, приміряв, розмірковував. А як радів, коли виходило красиво, або швидше зробилося, ніж думалося. Тільки теплі слова приходять на думку, коли згадуєш цю прекрасну людину. А вже дружина його, навпаки, говірка, весела, поважна, була прекрасним доповненням до нього. Якось вміли вони обоє бути самі собою і завжди викликали повагу оточуючих.

Загальновизнана і методистами району, області, педагогічного інституту значимість початкової підготовки учнів. Цю роботу очолювала Костецька Марія Степанівна. Про її працю можна написати якщо не книжку, то змістовний нарис. І я признаюсь, що не вивідала в неї всіх секретів її діяльності. Це могли зробити люди, які безпосередньо з нею спілкувалися: Саєнко Г.У., Тисовська В.А., Федорців М.М., Шуль О.М., Мольдерф О.С., Горлата М.Я., Лісовська С.П., Стельмащук М.П., Малиновська Л.М., Деркач Л.П., Чаграк Г.М..

Марія Миколаївна Федорців. Розповідати про цю вчительку легко, бо вона вся на виду: красива, щира, добра, розумна, працьовита. В ній все. Природа щедро обдарувала її всіма прекрасними людськими якостями, які вона щедро дарувала своїм дітям. В спілкуванні з ними вона щира, справедлива, а тому і працювати їй було дуже легко. Вона любила свою нелегку працю, бо любила дітей. Професію вчителя обрала, очевидно, тому, що десь у мальовничому селі, серед добрих людей зростала вона і тому вищого зразка людей як учитель вона не бачила. А могла б бути великою людиною, бо її природні здібності вона не використовувала, так малесенька частинка і залишилася, які вона подарувала своїм донечкам та дітям, яким пощастило бути з нею. Я ніколи не бачила її роздратованою, злою, вередливою, але бачила її ображену, сумну, бо горя в її житті було немало. Хочеться сказати їй: «Співай, Марійко, звеселяй душу людей своїм співом. Вони завжди вдячні тобі».

Горлата Марія Ярославівна, вчителька початкових класів. Це з когорти вчителів, що пройшли нелегке життя, але не зламались, а головне, стали майстрами своєї справи. Маленька зростом, але велика в своїх ділах, відношенні до дорученої справи. Ось тут уже не скажеш, що Марія Ярославівна всім і все прощає. Ні, все пам’ятає, розуміє і вміє робити висновки. Бездоганно володіє методикою навчання, уміє оцінити критичну обстановку, миттєво прийняти рішення і тут же реалізувати його. Доводилося їй працювати з так званими дітьми, які нікому не були потрібні, а вона возилася з ними, ходила вслід, дбала, щоб хоч неголодні були. Це було дуже тяжко, і вона справлялася з ними. Вимоглива до себе, самокритична, уміє визнавати свої помилки. Ніколи даремно часу не марнує, все встигає, багато вміє зробити. Буває емоційно збудженою, але вміє пригасити свої емоції і спокійно завершити будь-яке непорозуміння.

Лісовська Софія Петрівна, вчителька початкових класів. Встигла народитися до початку страшної війни. А дитинство пройшло в страшні роки та не зламало її, бо народилася розумною, талановитою, і все минуле залишилося десь далеко, хоч, думається, і ятрило душу. Це вчитель від Бога. Їй притаманна тяга до знань, уміння їх використовувати. Як щиро вона ділилася зі мною, що нелегко вчитися заочно, здобувати вищу освіту, але вчилася, збагачуючи свій розум. А все дуже пригодилося їй, коли стала працювати з учнями. Щось подібне, як і з Мариною Антонівною: не можна розгадати, як вона підходить до учнів, як заставляє їх думати, міркувати. Як світяться очі дітей, коли вона, маленька Софія Петрівна, буквально приголомшує їх чимось новим, неперевершеним, і тягнуться рученята, і нестримно вигукують зрозумілу відповідь. Поважна і поважана, спокійна і урівноважена, такою вона мені запам’яталася в роки спілкування з нею.

Тисовська Віра Андріївна, вчитель початкових класів. Найвищої похвали заслуговує діяльність цієї вчительки. Це загальновизнана її діяльність в класі, в селищі, з батьками. Багато часу тратить на підготовку до кожного уроку, продумуючи кожну частину його. Особливо здійснювала індивідуальний підхід, бо в класах, де вона працювала, завжди було багато дітей, обділених материнською ласкою чи батьківською увагою. То для багатьох з них вона була і матір’ю, і батьком. Завжди відверта, доброзичлива, такою вона запам’яталася мені і її колегам. Неспокійної вдачі людина, в хорошому розумінні цього слова. Не ображати хочу, але в такому віці, як вона була, піти на навчання не всі зважувалися. Щире побажання творчої наснаги, здоров’я, яке, на жаль, дуже похитнулося. Хороший співрозмовник, добра людина, що вміє розуміти і біль, і біду інших людей.

Шуль Ольга Михайлівна, вчителька початкових класів. Весела, лагідна, емоційна, доброї вдачі людина. Вміє красиво і змістовно працювати, дуже цінує добре відношення до себе. Якщо вона відчує тепло і ласку відносно себе, то віддячить сторицею. І ніколи вона не забуває добра. Це творча людина. Скільки думок виникає в неї, як іноді мучиться, щоб виконати задумане! Діти дуже люблять її. Її слово не повторюється двічі, якщо вона його сказала своїм учням. Так і до неї не потрібно було звертатися двічі з будь-якого питання. Все схоплює миттєво, бо здібна, працелюбна. І немало тяжких випробувань випало на її життєву долю. Все переборола, справилася: і чоловікові стала вірною дружиною, і діток і внуків довела до ладу. Все уміє, все стерпить, на все її сил вистачить. Я завжди думала, що вона стожильна.

Вчителі української мови і літератури – справжні майстри педагогічної науки. Це різнобічно освічені, знаючі свій предмет люди. Кожна з них заслуговує якщо не на книгу, то на поему обов’язково. Про них є що сказати. Одне прізвище вам скаже дуже багато. Небагатослівна, завжди зосереджена Любов Онуфріївна Микитюк. Ні, вона не скаже лихого слова, не буде шукати винного, а сама осмислює, що робити, як поступити. Уроки завжди змістовні, глибоко продумані. Вона не працює напоказ, а все вміє зробити.

А яких слів заслуговує Тетяна Миколаївна Наритник! Вона різна, то весела, жартівлива, красива як літо, то глибоко зосереджена і теж красива, як осінь часу розквіту, то вільна, мрійлива, діяльна, як весна, що пробуджується після зимової сплячки. З нею можна говорити про все і завжди цікаво. Уроки її нагадують зачаровану казку, яку слухав би без кінця. Ця людина безмежно закохана в свій предмет, вміє і любить працювати. Добра в спілкуванні з людьми, не терпить фальші і неправди. Сама за характером справедлива і того вимагає від інших. Побільше б таких людей і таких вчителів. Цей рік для неї теж ювілейний.

Іваськевич Катерина Ільківна, вчителька української мови та літератури. На обличчі цієї жінки ясно виражена доброта. Ця доброта у всьому: у красивому обличчі, лагідній посмішці, в ясно вираженому бажанні допомогти людям. Вона відкрита всьому і доброму, і злому. Просто неможливо скривдити цю людину, бо вона вся ніжність, краса, спокій. Всі ці риси свого характеру вона щиро дарує своїм дітям, учням. Від неї ніколи не почуєш негативної оцінки будь-кого, хоч вона добре вміє розрізняти добро і зло. Так і хочеться їй побажати: добра і щастя вам на довгі роки, бо вам ще тільки…

Недовго працювала в нашій школі Антоніна Дмитрівна Павлусенко, але залишила хороший спогад про себе, про свою працю. Розумна, розсудлива, вміє проаналізувати і оцінити свою роботу і роботу своїх колег.

Про вчителів російської мови і літератури говоримо тільки добре слово, бо працювати їм завжди було дуже нелегко. Їх праця заслуговує високої оцінки, бо несуть вони знання про високу культуру, визначних письменників, яких знає весь світ і милується їх творами. Це майже всі люди працьовиті, добросовісні у відношенні до праці.

Ось запальна і енергійна Федорченко Надія Сергіївна. Прекрасно знає свій предмет, вміє його викласти учням. Уроки її різноманітні і цікаві за змістом. Учні із задоволенням слухають її уроки. Доброзичлива, щира у спілкуванні з колегами.

Багато зусиль прикладає, готуючись до кожного уроку, Любов Олексіївна Баран. Вона глибоко знає свій предмет, намагається викласти його учням. Завжди в пошуку. Болісно переживає невдачі, зразу ж шукає шляху для їх подолання. Вміє знайти привід, щоб примусити учнів послухати себе. В позакласній роботі завжди активна. Ніколи не рахується з часом. Цінує довір’я до себе.

Прагнула освоїти другу спеціальність Сарапіонова Любов Михайлівна, ніжна, вразлива, інтелігентна, безмежно закохана в працю вчителя. Її на випадкових питаннях не застанеш, завжди цілеспрямована, наполеглива у досягненні своєї мети.

Творчо працювали вчителі Клокова Г.К. та Щуплєцова Н.Д.. Все в них красиво виходило. Дуже переживали за невдачі, особливо Щуплєцова Н.Д., Цапар М.І., Озьмінська О.Г.. Скільки зусиль прикладали вони, щоб все було добре, красиво, змістовно!

Багато цікавого і різноманітного можна розповісти про вчителів іноземної мови Кащишин М.В., Дубрівну Л.Г., Сарапіонову Л.М., Мельничук С.М., Шепетюк Л.В., Сиротюк О.М., Карвацьку М.О.. Всі вони такі різні і такі однакові у досягненні мети. В щирості їх не відмовиш. Всі захоплені своєю працею, закохані в свій предмет. Їх зусиллями в школі обладнаний лінгафонний кабінет. Кабінет іноземної мови не мав собі рівних не тільки в районі, але й в області. До цієї справи найбільше зусиль приклали Мельничук С.М., Кащишин М.В.. Змістовними і продуманими були уроки Дубрівної Л.Г., Сиротюк О.М., Шепетюк Л.В., Сарапіонової Л.М.»...

 Пущинська Н. П. померла 14 квітня 2006 року. Похоронена в Бурштині.

Пам'ятки архітектури в Бурштині. Аптека.

Будинок № 101 на вулиці С. Бандери побудував до 1862 року Ненцкий Франц як будівлю аптеки.

У 1862 - 1868 роках ця будівля була виставлена на продаж, але не знаходила нових власників.

У 1869-1872 роках орендував будівлю Іван Тихий, а власником аптеки була Ненцка Катерина (з 1872 року - Біленька Катерина).

У 1873-1875 роках орендарем аптеки був Павло Освальд.

У 1876-1894 роках власником аптеки був Клімке Ян (з 1886 року - спадковим). В останні 2 роки (1893-1894) орендував аптеку Браунштейн Адольф.

У 1895-1914 роках власником аптеки був Турхаус Зиґмунт (Thürhaus Zygmunt), який у 1914 році здав аптеку в оренду Густаву Гізельту (торгова марка Густава Гізельта була зареєстрована в Бродівській торгово-промисловій палаті 4 липня 1910 року для аптеки в Бродах та для маркування аптечних товарів). [1, Linki zewnętrzne]

1911 рік. Бурштин. Аптека і ґмінний уряд (редагована листівка).

У 1920-1939 роках власником будинку був фармацевт Маврикій Грингаут. У 1939 році аптеку націоналізували. Після війни, у кінці 40-х, її знову перевели на баланс Станіславського обласного аптекоуправління та присвоїли порядковий номер 50. [2, с. 695]

Подальшу візуальну історію будівлі аптеки можна переглянути на світлинах.

2008 рік.

2014 рік.

2018 рік.

2022 рік.

Використані джерела:

1. Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. Електронний ресурс : веб-сайт. URL: https://pl.wikipedia.org/.../Szematyzm_Kr%C3%B3lestwa...

2. Федунків Зеновій. Коштовний камінь Прикарпаття: Історичні нариси про минувшину й сучасність міста Бурштина. - Івано-Франківськ, "Сіверсія МВ", 2006. - 824 с., іл.

Митрополит Сильвестр на Підгаєччині

 У 1886 році в Підгаєцькому деканаті побував митрополит Сильвестр Сембратович (03.09.1836 - 04.08.1898) - єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Католицької Церкви; з 5 травня 1885 року Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янецький - предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Портрет кардинала Сембратовича. 1899 р. Полотно, олія. Автор Іван Труш. Збірка НМЛ ім. Андрея Шептицького.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6/6f/Кардинал_Сембратович.jpg

Високопреосвященний митрополит Сильвестр виїхав 15 травня до Галича, звідки вирушив на візитацію Підгаєцького деканату, починаючи від парохії Божиків.[1, c. 3]

У Божикові митрополита привітало духовенство Підгаєцького деканату з численними зібраними людьми. 16 травня тут відбулося урочисте посвячення новозбудованого храму з участю всього деканатного духовенства і навколишніх селян. На урочистостях були серед інших підгаєцький староста п. Попель, маршалок повітової ради п. Літинський, суддя п. Рошкевич и ад'юнкт п. Варивода. Митрополит відслужив літургію спільно з крилошанином о. Фацієвичем, ректором о. Бачинським і оо. Макогонським та Чировським. Архієрей оглянув приходи: Божиків, Тростянець, Рибники, Саранчуки, Латвинів, Боків, Носів.[2, c. 3]

22 травня, в день перенесення мощей св. Миколая Преосвященний митрополит прибув до Завалова. В цей день обходить місцева церква храм з відпустом. Величезна кількість людей привітали свого владику. Преосвященний відслужив у Завалові літургію співану на жертвеннику, влаштованому під старими липами, з усією величавістю нашого обряду. Із Завалова виїхав Преосвященний до Гнильча, Дрищова і Горожанки, де 25 травня заночував.[3, c. 4]

26 травня був Високопреосвященний митрополит на візитації в Горожанці, звідки потім переїхав до Товстобаб. Побачивши тут бідну церкву, пожертвував Високопреосвященний 20 золотих ринських як закладовий капітал на будівництво нової церкви. Звідси переїхав митрополит до Маркови і через Монастириська - до Швейкова. Тут привітала його дуже урочисто громада зі своїм священником, а діти зі школи заспівали перед домом, де Високопреосвященний зупинився, кілька пісень. Високопреосвященний вступив тут також і до школи. 31 травня митрополит прибув до Підгайців. На в'їзді при тріумфальній брамі привітав його місцевий український душпастир по довшій промові хлібом і сіллю, потім бурмістр і латинський священник, котрий запросив архієрея до костелу. В Підгайцях затримався Високопреосвященний два дні. 1 червня відслужив літургію і проповідував. Народу в Підгайцях було під час побуту Високопреосвященного дуже багато. З Підгайців переїхав архієрей до Новосілки, а звідти 3 червня до Телячого і в другі сторони Підгаєцького деканату.[4, c. 3]

Список використаних джерел:

1. Діло, Ч. 49, Р. VII. Львів, субота 3 (15) травня 1886.

2. Діло, Ч. 53, Р. VII. Львів, вівторок 13 (25) травня 1886.

3. Діло, Ч. 55, Р. VII. Львів, субота 17 (29) травня 1886.

4. Діло, Ч. 58, Р. VII. Львів, вівторок 27 травня (8 червня) 1886.

Галицький міст-фенікс

Металевий міст через Дністер у Галичі протягом 30 років 7 разів підривали, але й 7 разів відновлювали. Це найкоротша теза дуже цікавої історії.

Кожний міст споруджується з однією метою - допомогти людям переправлятися з одного берега на інший, чи з одного місця на інше. Звичайно, при будівництві мосту багато уваги приділяється не тільки його надійності, але й архітектурній довершеності та естетичному вигляду, які виражають унікальність, неповторність конструкції. Саме на основі останніх характеристик чимало мостів занесено до Книги рекордів Гіннеса, до переліку найкрасивіших мостів України.

Металевий міст через Дністер у Галичі не може конкурувати з іншими мостами ні за унікальністю технології будівництва, ні за романтичністю конструкції, ні за вартістю спорудження, ні за багатьма «візуальними» показниками. Але важко знайти для нього конкурента у живучості та виконанні основної функції - переправи з одного берега на інший.

Насправді, 7 разів міст підривали і 7 разів переправу через нього відновлювали, зберігши в кінцевому випадку його первинну конструкцію і матеріали. Не просто міст, а справжній Галицький міст-фенікс! За показником живучості він може пошукати собі місце у Книзі рекордів Гіннеса чи в Національному реєстрі рекордів України.

Принаймні, фотографія на металевому мосту в Галичі може для багатьох стати пам'яткою про прилучення до символу тріумфу вічного життя, воскресіння, постійного відродження, врешті-решт, символу зв'язку між людьми, прагнення до спілкування, співжиття...

Колись, до будівництва першого мосту, через Дністер у Галичі переправлялися за допомогою канатного порома. Якщо масштабувати і накласти «План прогнозованого перетину потоку Дністра в Галичі за допомогою натяжного каната» з 1801-1850 років на супутникову карту, то добре видно, що канат був натягнутий на місці сучасного металевого мосту. [1]

У 1858 році на відстані близько 30 м вище від поромної переправи був споруджений перший дерев'яний міст через Дністер. На фотографії цього мосту видно ще збережену дорогу до старої поромної переправи. Цей міст зазнавав пошкоджень і руйнувань під час повеней, тому виникла потреба у спорудженні міцної та надійної переправи.

У 1900 році було виготовлено проєкт будівництва металевого мосту через Дністер. Але для того, щоби виграти тендер та отримати кошти на будівництво мосту, фабрика «L. Zieleniewski» ще мусила завершити зміну виробничого профілю та структурну перебудову, оскільки австрійська влада ставила високі вимоги до виконання робіт і віддавала перевагу переважно іноземним компаніям.[2]

Відомо, що у 1853 році Людвік Зеленевський отримав офіційний дозвіл на створення фабрики, яку він зареєстрував під назвою «Цісарсько-королівська привілейована крайова фабрика сільськогосподарських машин та інструментів Людвіка Зеленевського» (C.K. Uprzywilejowana Krajowa Fabryka Maszyn Rolniczych i Narzędzi Ludwika Zieleniewskiego).[3]

Після смерті Людвіка Зеленевського в 1885 році його фабрика була перетворена на сімейну компанію під назвою «L. Zieleniewski», що належала вдові та дітям, а її співдиректорами були брати Едмунд та Леон (1885-1906).[4]

У 1904 р. фабрика Л. Зеленевського та Перше Галицьке акціонерне товариство з будівництва вагонів у Сяноку увійшли до мостового картеля як єдині два підприємства з Галичини.[5]

У 1906 р. Едмунд і Леон Зеленевські перетворили сімейне підприємство на акціонерне товариство з капіталом 1 500 000 крон. Кредити проєкту надала віденська фінансова установа Credit-Anstalt. Нова компанія отримала назву Краківське акціонерне товариство Цісарсько-королівська привілейована фабрика машин «Л. Зеленевський» (C.K. Uprzywilejowana Fabryka Maszyn «L. Zieleniewski» Towarzystwo Akcyjne w Krakowie). Едмунд Зеленевський став керуючим директором і займав цю посаду до 1919 р. До першої Наглядової ради увійшли: Леон Зеленевський, Едмунд Зеленевський, Альфред Щепанський, Мечислав Дембовський, Ян Стечковський, Єжи Гюнтер, Людвік Нойрат, Вільгельм Кукс, Роберт Керн.[6]

Лише після цих організаційних змін Цісарсько-королівська привілейована фабрика машин «Л. Зеленевський» виграла тендер, отримала фінансування та розпочала спорудження мосту через Дністер у 1906 році. Металевий консольно-балочний міст через Дністер у Галичі був прийнятий в експлуатацію у 1910 році.[7]

Загальна довжина мосту - 312 м. Ширина проїжджої частини між бордюрами - 4,7 м, між стояками ферм - 5 м. Пішохідні доріжки по обидва боки мосту мають ширину 1,2 м (зараз нижня за течією доріжка демонтована). Висота над рівнем дзеркала води - 9 м.

Металеву конструкцію утримують 6 залізобетонно-кам'яних опор: чотири проміжні опори (бики) підтримують дві металеві однопрогонні двоконсольні ферми, а дві берегові (стояни) служать для з'єднання моста з під'їзними насипами. Таким чином, міст має 5 прогонів (проміжків між опорами) довжиною 55 м, 63 м, 76 м, 63 м і 55 м.

Міст перекривається системою однопрогонних двоконсольних ферм з проміжними фермовими вставками. Головні двоконсольні ферми мають прогін 63 м та дві консолі по 21 м, параболічний верхній пояс і трикутникову решітку зі шпренгелями. Відстань між биками в центральному прогоні мосту становить 76 м. Він перекривається консольними ділянками головних ферм і центральною фермовою вставкою довжиною 34 м. Два крайніх прогони також перекриваються консолями головних ферм і крайніми фермовими вставками довжиною 34 м, подібними до центральної. Таким чином, статична схема мосту утворена за типом шарнірних балок.[8]

Якою ж була історія руйнувань та відновлення металевого мосту?

1914 рік.

Зранку 2 вересня, після нічного переходу через Дністер, австрійські війська спалили два тимчасові дерев'яні мости та підірвали металевий міст у Галичі. Це було наймасштабніше руйнування за весь час існування мосту, при якому навіть була розірвана лівобережна двоконсольна ферма. Неушкодженими залишилися два прогони зі сторони правого берега (центру Галича).[9]

Пішовши в наступ, частини 49-ї дивізії XXIV корпусу російської 8-ї армії після невеликої перестрілки зайняли Галич, захопивши близько 40 гармат, 4 прожектори, багато інженерного і артилерійського майна. Довгочасні укріплення були залишені цілими. У той же день приступили до спорудження тимчасової переправи. Швидкість течії і кам'янисте дно дуже ускладнили роботу, але все ж до 12 год. 3-го вересня передові підрозділи 49-ї дивізії був перекинутий на правий берег Дністра.[10]

Російські сапери з допомогою річкового флоту спорудили дерев'яний міст на 20 метрів нижче від зруйнованого металевого, який пізніше відремонтували. Переправа була відновлена, хоча центральна фермова вставка не була остаточно відремонтована.

1915 рік.

27 червня, близько 3 години ночі, при відступі після поразки в Горлицькій операції, саперами ХІ корпусу 9-ої російської армії була підірвана центральна фермова вставка мосту, її кінець зі сторони лівого берега Дністра опустився у воду.[11]

Для переправи піхоти на лівий берег швидко спорудили дерев'яний перехід з використанням човнів. Відразу після відступу російських військ до Золотої Липи (після 30 червня) австро-угорські сапери спорудили дерев'яний перехід замість центральної фермової вставки для переправи кінних обозів.

Для переправи через Дністер важкої артилерії та транспорту ХХV австро-угорського корпусу необхідний був якісний ремонт мосту, адже маса 30,5 см мортири становила 20,83 т. Ствол, лафет і платформу перевозили на окремих візках. Ці три колісні вузли були прикріплені до великого 15-тонного тягача Skoda-Daimler M.12. Весь потяг транспортних засобів був не швидким, але досить мобільним.[12]

Менше ніж за місяць сапери XXV корпусу Гофмана практично відновили міст, навіть вибивши на металевій конструкції рік відновлення – «1915».

Як засвідчують карти генерального штабу Австро-Угорщини, у цей час командування корпусу перебувало в Галичі. Ймовірно, відновлення мосту закінчили до 23 липня, коли престолонаслідник Карл Габсбург приїжджав на триденну інспекцію корпусу, спостерігав за переправою важкої артилерії через Дністер та відвідав резервні підрозділи біля села Гнильче.[13]

Деталі переправи 30,5 см мортир не відомі, але за наявною фотографією можна припустити, що візки зі стволами, лафетами і платформами переправляли окремо, можливо, й з використанням багатокінних упряжок, як і для важких гаубиць, щоби зменшити навантаження на міст.

1916 рік.

Газета-листок «Военная летопись» за 27 серпня 1916 року № 314 надрукувала повідомлення від штабу верховного головнокомандувача російської армії від 26 серпня (8 вересня н. с.): «В районі Галича наші війська зайняли залізничну колію Галич-Семиківці-Водники і важкою та легкою артилерією обстрілюють Галич, у якому ще вперто тримається противник і який від нашого обстрілу горить».[14]

Для німецьких дивізій, які обороняли Галич, склалася критична ситуація, про що повідомила газета «Свобода» від 12 вересня 1916 року: «Лондон, 9 вересня. - Приватна телеграма бюра Райтера доносить з Петрограду, що російські війська з трьох сторін окружили Галич та що дотичній армії неприятеля грозить велика небезпека. Залізнича стація в Галичи, яка находить ся на північнім березі Дністра,мала вже опинити ся в руках російських військ. Неприятель висадив великий галицький міст у воздух. Неприятель висадив також у воздух сильні форти, які боронили Галича. Неприятельські війська у великій части опорожнили місто Галич, щоби не попасти в засідку».[15]

Факт підриву металевого мосту підтверджується і знімками німецького фотографа, зробленими в цей час після обстрілів російською артилерією.

Про цей період є дуже мало інформації, бо австрійське командування було евакуювало все місто, а німецькі солдати демонтували більшість будинків для палива або для траншейного матеріалу. [16]

Крім цього, до літа 1917 року Станіславів (центр воєводства) був зайнятий російськими військами, а Галич - військами Австро-Угорщини, тобто зв'язку між ними не було.

Міст був повністю відремонтований до зими 1916-1917 років, про що свідчать фотографії німецького підрозділу на фоні мосту.

1917 рік.

В ніч на 9 липня 1917 року німецькі війська перед відступом підірвали центральну фермову вставку мосту. Про підрив мосту писав журнал «Искры» № 26 від 9 липня 1917 року: «Полонені повідомили, що Галич був залишений о другій годині ночі і до останнього моменту німці запевняли населення, що ніяка небезпека не загрожує і місто не буде залишене.

При відході з Галича німці висадили в повітря металевий міст через Дністер. Скоро, однак, можна буде міст відремонтувати...

... Галич має тепер жалюгідний вигляд. Будинки зруйновані і знищені вибухами і пожежею. Вціліло лише кілька будинків, у яких тулиться біднота, яка залишилася». [17]

Про захоплення 10 липня Галича російськими військами повідомляла і газета «Діло» від 14 липня 1917 року: «В напрямі Долини наші війська гнали дня 10. с. м. без перерви побитого армією ген. Корнілова неприятеля на фронті Єзупіль-Станиславів Богородчани. Коло полудня наші хоробрі війська під командою ген. Черемісова заняли місто Галич і перекинули передні сторожі на лівий беріг Дністра». [18]

Після підриву в 1917 році центральну фермову вставку мосту було зруйновано, і замість неї збудували тимчасову дерев'яну конструкцію. [19]

1919 рік.

Через посилення наступу польських військ 25 травня 1919 р. ІІІ корпус отримав наказ Начальної Команди Галицької Армії (НКГА) про відступ на лівий берег Дністра. Підрив мосту в Галичі було доручено сотні саперів під командуванням поручника Рика (Рихарда) Ярого, яка була приділена до ІІ Коломийської бригади УГА отамана Франца Тінкля.

Не зупиняючи руху (мостом безперервно переходили підрозділи ІІІ корпусу та валки цивільних), поручник Рик Ярий наказав приготувати легкозаймистий матеріал для підпалу дерев'яної секції, а під дві металевіі закласти вибухівку.

В ніч з 27 на 28 травня 1919 року металевий міст у Галичі був підірваний. Потужна вибухова хвиля розтрощила тимчасову дерев’яну конструкцію, тому підпалювати її не довелося. Командири польських підрозділів у травні 1919 р. інформували командування, що мости через Дністер у Галичі та Єзуполі потрапили до їхніх рук і стоять непорушно. А вже 30 травня в оперативному щоденнику групи генерала Єнджеєвського з'явився запис: «Всупереч попереднім повідомленням мости на Дністрі знищені. Переправа відбувається човнами».

Після відступу ГА за Збруч, 20 липня 1919 р. польське командування наказало приступити до відбудови мосту силами місцевих робітників під наглядом військових.[20]

На початку вересня 1920 року 3-й полк вільнюських саперів перейшов до 8-ї піхотної дивізії в Галичі. Після відновлення мосту через Дністер полк разом з дивізією відправився через Підгайці до Тернополя для побудови мостів.[21]

1941 рік.

Увечері 2 липня 1941 року під час відступу радянської армії центральна фермова вставка мосту була підірвана саперним взводом під командуванням старшого лейтенанта Михайла Наумова. Цей епізод описується в книзі М. Паджева «Через всю війну» так:

«До вечора 1 липня штаби корпусу і загону, а також частина підрозділів вийшли до Дністра і зосередилися в лісі поблизу міста Галича. Зранку наступного дня туди прибули всі застави...

Від Галича частини корпусу йшли паралельними шляхами через Тернопіль і Монастириська. ... У Галичі залишався лише саперний взвод і прикордонники під командуванням начальника відділення штабу загону старшого лейтенанта Михайла Івановича Наумова...

Години до дев'ятої вечора на тому березі почувся гул моторів німецьких броньовиків і автомашин, зав'язалася запекла перестрілка. У самому її розпалі пролунав сильний вибух, міст звалився. Потім стрілянина поступово стихла. Галич займали підрозділи ворога».[22]

Спочатку гітлерівці користувалися поромною переправою, а до грудня 1942 року відновили металевий міст силами польських спеціалістів і місцевих мешканців. Для спростування поширеної деякими джерелами інформації про непрофесійність цього відновлення досить зауважити, що проект проведення реконструкції мосту розробляв Францішек Шеліговський, відомий польський фахівець у будівництві великих металевих мостових конструкцій, який ще у 1927 році захистив докторську дисертацію.[23]

1944 рік.

Під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії 24 липня міст був підірваний, а 155-а стрілецька дивізія 1-ї гвардійської армії після запеклого бою з гітлерівцями на лівому березі Дністра форсувала річку та увійшла в Галич. У 1945 році міст був відновлений.

У 1981 році був побудований новий автомобільний залізобетонний міст через Дністер, переваги якого були очевидні, особливо після завершення будівництва об'їзної дороги.[24]

Після написаного.

Є. Онацький подає тлумачення: «Фенікс - казковий птах із золото-пурпуровим пір'ям і з тілом орла. Кожних 500 років він ніби прилітав зі сходу, з Аравії до Єгипту, робив собі гніздо в святині Сонця в Геліополісі, згорав на нім, як на кострищі, і опісля знову відроджувався з попелу. Для Лисяка - Рудницького Фенікс - символ України, яку двічі вже (після Люблинської унії і в XVIII - XIX ст.) вбивали, а вона знову відроджувалася з власного попелу.

В катакомбах та інших давніх християнських пам'ятках і в деяких отців Церкви Фенікс - символ несмертельности. А що він на всьому світі один, то знаменує також надзвичайно рідку річ. У київських стародруках фенікс фігурує у літері П на початку тексту панегірика А. Мігури архимандритові Єлісеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» 1618 р. на сторінці 5-тій Номоканону 1620 р. й на ст. 15 «Беседи Іоанна Златоустого на 14 посланій ап. Павла» 1623 р.: усюди тут намальований птах, а під ним полум'я. (М. Новицький в ЗНТШ. т. 144. ст. 147)».[25]

Список використаних джерел

1 - 1801-1850. [Halicz. Prom na Dniestrze] Plan der projectirten Uiberfuhr mittelst Spaunseiles über den Dniester Strom bei Halicz // [Електронний ресурс] : веб-сайт "Archiwum Narodowe w Krakowie". URL: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/de/jednostka/-/jednostka/14814936 (дата звернення 22.01.2021).

2 - Jerzy Jasiuk. Dynastia Zieleniewskich // Przegląd Techniczny. [Електронний ресурс] : веб-сайт. URL: http://arch.przeglad-techniczny.pl/archiwum/2007_26/1358.htm (дата звернення 22.01.2021).

3 - Ludwik Hiacynt Zieleniewski. // [Електронний ресурс] : веб-сайт "Encyklopedia Krakowa". URL: https://encyklopediakrakowa.pl/slawni-i-zapomniani/111-z/650-zieleniewski-ludwik.html (дата звернення 22.01.2021).

4 - "Kontrakt spółki z dnia 3.IX.1891 r. między Leonem Zieleniewskim, Edmundem Zieleniewskim, Matyldą z Zieleniewskich Zamościkową, Heleną z Zieleniewskich Szczepańską i Florą z Zieleniewskich Dembowską", Archiwum PAN (dalej: APAN) w Warszawie, zespół Fabryki Maszyn L. Zieleniewski w Krakowie Spółka Akcyjna, sygn. III-128, nr 46.

5 - Leszek Koziorowski. Jedna spółka - trzy waluty. Z historii zakładów Zieleniewskiego. // [Електронний ресурс] : веб-сайт. URL: https://slideplayer.pl/slide/2265348/ (дата звернення 22.01.2021).

6 - Pismo pamiątkowe wmurowane w węgły przy poświęceniu nowych zakładów fabrycznych c.k. uprzyw. Fabryki Maszyn L. Zieleniewski w Krakowie Towarzystwo Akcyjne, Kraków 1907, s. 2-3.

7 - Halicz (miasto) // [Електронний ресурс] : веб-сайт "WikipediA". URL: https://pl.wikipedia.org/wiki/Halicz_(miasto) (дата звернення 22.01.2021).

8 - Константинов В. Залізні та залізобетонні мости України – пам’ятки будівельної науки і техніки // Дослідження з історії техніки: Збірник наукових праць. – К.: Видавництво "Політехніка", 2016. – с. 26 // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: http://journal.museum.kpi.ua/archive/2016-vol-23/RHT-issue-23-title-03-Konstantinov.pdf (дата звернення 22.01.2021).

Примітка. Джерело помилково вказує: "У 1900 р. у Галичі був зведений шосейний міст через р. Дністер". Фактично у 1900 році був виготовлений проект мосту.

9 - Макарушка О. Записки з часу війни / О. Макарушка // Дїло.- 25 березня 1916 р. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: https://zbruc.eu/node/49337 (дата звернення 22.01.2021).

10 - Белой А. С. Галицийская битва. - М.-Л. : Гос. изд-во. Отд. воен. литературы, 1929. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: http://www.grwar.ru/library/Beloy-Galicia/BG_009.html (дата звернення 22.01.2021).

Примітка. Таке ж датування зберігалося і в архівних документах ЦДВІА СРСР, ф. 2067, оп.1, спр. 2394, арк. 12.

11 - Макарушка О. Записки з часу війни / О. Макарушка // Дїло.- 6 травня 1916 р. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: https://zbruc.eu/node/49337 (дата звернення 22.01.2021).

12 - 30.5cm Mörser M.11. Artillery Articles. // [Електронний ресурс] : веб-сайт "Landships II". URL: http://www.landships.info/landships/artillery_articles.html# (дата звернення 22.01.2021).

13 - "Свобода", 1915, Ч. 108 від 14-го вересня 1915. // [Електронний ресурс] : веб-сайт. URL: http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1915/Svoboda-1915-108.pdf (дата звернення 22.01.2021).

14 - Отъ штаба Верховнаго Главнокомандующаго. Газета-листок "Военная лѣтопись", 27 августа 1916 г., № 314 // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: https://cdn.gwar.mil.ru/bookload/105520040.pdf (дата звернення 21.01.2021).

15 - Союзні війска мали опорожнити Галич. Газета "Свобода", 1916, Ч. 110 від 12-го вересня 1916. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1916/Svoboda-1916-110.pdf (дата звернення 21.01.2021).

16 - Majer Balaban, Studja historyczne (z 27 rycinami na 16 tablicach)/ - Warszawa, 1927.-с.23 Електронний ресурс - http://rcin.org.pl/Content/1712/WA248_5351_F-21-769_studja-historyczne_o.pdf (дата звернення 14.11.2020).

17 - Журнал "Искры" № 26, 9 июля 1917

18 - Газета "Дїло". ч. 163. Львів, субота 14 липня (30 червня ст. ст.) 1917. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_ir/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_G&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=00002950/163 (дата звернення 22.01.2021).

19 - Ярий Р. День слави в історії наших саперів. Витяг із воєнного дневника 2/ІІІ сап. сотні. // Історичний калєндар-альманах “Червоної Калини” на 1925 р. - Львів, 1924. - c. 94.

20 - Дєдик О. Боротьба за мости через Дністер напередодні Чортківської офензиви /О. Дєдик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 409-418. [Електронний ресурс]: Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/73344 (дата звернення 22.01.2021).

21 - Wejtko Tadeusz. Zarys historji wojennej 3-go pułku saperów wileńskich. Z polecenia wojskowego biura historycznego. – Warszawa, 1932. - с. 13 // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: https://www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/390446/edition/302728/content (дата звернення 22.01.2021).

22 - Паджев Михаил Григорьевич. Через всю войну. Литературная запись Ж. В. Таратуты // [Електронний ресурс] : веб-сайт. URL: https://www.nemaloknig.net/read-238595/?page=11 (дата звернення 22.01.2021).

23 - /Odbudowa mostu drogowego przez Dniestr w Haliczu/. Projekt naprawy konstrukcji żelaznej. /Opr/. Inż F. Szelągowski. // Archiwum Państwowe w Warszawie Oddział w Otwocku. Sygnatura 78/202/0/7/2048, веб-сайт. URL: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/jednostka/-/jednostka/21304411

24 - Шеремет О. П. Галич: Путівник укр. і рос. мовами. - Ужгород: Карпати, 1984. - 72 с., іл.

25 - Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. - Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. - Буенос-Айрес, 1967. - Т. 8, кн. XVI : Літери Уш - Я. - с. 1979. // [Електронний ресурс] : веб-сайт. URL: http://encyclopedia.kiev.ua/vydaniya/files/use/third_book/part5.pdf (дата звернення 22.01.2021).