Костел Матері Божої з гори Кармель (Матері Божої Скапулярної) в Завалові.

Kościół Matki Boskiej z Góry Karmel (Matki Boskiej Szkaplerznej) w Zawałowie.

Костел Матері Божої Скапулярної (Матері Божої з гори Кармель) в Завалові. Власний малюнок (графічні редактори).

Інформації про зародження в Завалові римсько-католицької громади немає. Відомо, що у 1676 році Завалівський маєток увійшов до великого приватного земельного володіння (латифундії) Яблоновських, після чого гетьман відбудував містечко, замок і оборонні мури, а також василіянський монастир.[1, с. 17-18]

Від 1677 року відомо про існування в Завалові замкової каплиці Успіння Пресвятої Діви Марії.[2] Але можна припустити, що вона була ще у замку Маковецького, адже серед полонених у вересні 1675 року історики А. Чоловський і Б. Януш згадують капелана о. Степана Оршанського, який міг бути священником при каплиці (капелі). [3, с. 124]

Богослужіння в каплиці відвідували тільки мешканці двору. Єпископ Вацлав Ієронім Сераковський (1700 – 1780) був першим, хто спробував вирішити проблему каплиць, зв’язавши їх і з мешканцями околиць резиденцій. Використання місцевими жителями каплиці в палаці Яблоновських у Завалові описав польський дослідник Міхал Кужей.[4, с.448]

Єпископ Вацлав Ієронім Сераковський (1700 - 1780). Джерело: Anonymous painting from XVIII century in Franciscan church in Przemyśl - Image taken by User: Mathiasrex Maciej Szczepańczyk - https://uk.wikipedia.org/wiki/Вацлав_Сераковський

У 1755 р. каплиця отримала від Сераковського привілей на відпуст на Успіння Пресвятої Богородиці. З 1760-х років каплицю використовували як громадський храм, в якому літургію виголошували як капелан замку, так і монахи-василіяни. Богослужіння стали можливі, коли Юзеф Александер Яблоновський виділив василіянам гроші, зобов’язавши їх відправляти Святу Месу щонеділі для його двору та під час його відсутності – для жителів Завалова.[1, с. 202]

У 1770-х роках меси відправляли лише василіяни, а з 1780 року богослужіння стали дуже нерегулярними. Згідно з візитаційним описом XVIII ст., у головному вівтарі замкової каплиці містилася ікона Матері Божої Ченстоховської, за фіранками, у фіолетовій сукні, прикрашеній золотом і камінням. На двох бічних вівтарях зображені Діва Марія та Розп’яття. У каплиці була галерея з балконом, сповідальниця та сидіння за склом (колаторська ложа для засновника храму, його покровителя, землевласника, які мали право розміщувати у храмі надгробки та мати власні лави – П.М.).[1, с. 202-203; 4, с. 446]

Приміщення каплиці можна уявити за ескізом плану його фундаменту, зробленим у післявоєнний час (розміри подаються з точністю до 1 м).

Ескіз плану фундаменту замкової каплиці Успіння Пресвятої Діви Марії.

"Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich" вказує розміщення каплиці в замку: "Північні та південно-східні кути закривають полігональні, трохи вищі вежі, добре збережені та перетворені в житло. Третя подібна вежа виступає вперед від фронту північного крила, передня частина південного крила закінчується каплицею, яка до цього часу добре збережена, але не містить ніяких пам’яток".[5, с. 485] На цій вежі був установлений хрест і годинник, який про зміну години сповіщав подвійним боєм курантів.

Завалів. Замкова каплиця Успіння Пресвятої Діви Марії, 1913 р. Джерело: https://polona.pl/

Костел Матері Божої Скапулярної (Матері Божої з гори Кармель) був побудований у 1862-1864 роках. Ініціатором будівництва костелу в Завалові був пробощ Маркової ксьондз Якуб Кершка. У 1862 році на зібрані кошти він викупив у місті три невеликі приватні земельні володіння (парцелі) біля церкви св. Архистратига Михаїла для будівництва костелу, плебанії та господарських будівель. Будівництво костелу завершили у 1864 році.

Якуб Кершка. Фотографія Ернста Пфланца (редагована). Джерело: https://bibliotekacyfrowa.pl/dlibra/publication/105157/edition/99728/content

16 липня Католицька церква вшановує урочистість Матері Божої з гори Кармель (Матері Божої Скапулярної). З цим святом пов’язана історія про об’явлення Богородиці святому Симону Стоку і вручення йому скапулярію; відколи почалося створення так званих скапулярних братств. У 1864 році ця дата припала на суботу, тому, за діючою до нашого часу практикою, урочистості могли перенести на найближчу неділю, що й підтверджує тогочасна преса. Освячення нового костелу відбулося 17 липня 1864 року. Роман Керес, відповідальний редактор і видавець, опублікував отриманий з Маркової лист, написаний 18 липня 1864 року: "Мабуть, вам і вашим читачам буде приємно дізнатися про здійснений акт освячення нового костелу в Завалові. Отож, коротко опишу вам цю урочистість. Засновником цього храму, зведеного попри численні перешкоди два роки тому, є марківський священник о. Кершка, який збудував з милостині подібний костел в Будилові у 1852 році, а зараз докладає зусиль для будівництва храму в Товстобабах (тепер село Високе Чортківського району Тернопільської області – П.М.). 17 липня урочистість розпочалася не без перешкод з освячення хоругв для нового Божого дому, нових дзвонів і встановлення їх на дзвіницю під мортирові залпи. Шановний парох на чолі великої кількості людей обох обрядів вийшов прийняти марківську процесію, зустрінуту, як і всіх інших, мінометним залпом. Після прибуття процесій із Кукільників, Підгайців, Ковалівки та Горожанки на чолі зі своїми парохами, чин освячення здійснив всесвітньо шанований о. декан Курніцький з вісімнадцятьма священниками і близько 15 000 вірян. Коли під звуки труб, барабанів і залпів відчинилися двері храму, захопленню не було меж: його інтер'єр гарно і зі смаком прикрашений, всі вівтарі прикрашені квітами та гірляндами, і, нарешті, весь костел готичної конструкції зі склепінням і шістьма готичними вежами, прикрашений з дивовижним шармом. Першу відправу після обряду здійснив о. Фельштинський, парох із Кукільників, під час якої о. канонік Каліневич з Язлівця звернувся до присутніх і зворушив їх до сліз. Потім вийшла процесія до чотирьох вівтарів, зведених на ринковій площі, чому, однак, трохи заважав невеликий дощ. О 3 годині після вранішньої служби о. Кершка запросив до свого помешкання зібраних громадян, священників і братства і, пригостивши їх на дорогу, після вечірні, відслуженої о 6 годині, відпровадив процесії додому.

Будівництво костелу коштувало близько 7000 злотих, і було оплачено частково із позичених ним грошей, і тому заслуга належить здебільшого йому, бо треба знати, що зібрана наразі премія разом із грошима, отриманими від розіграшу, принесла близько 2000 злотих, що заледве покриває витрати за місце під будівлю та помешкання".[6, с. 5-6]

Фрагмент повідомлення про освячення костелу: Gazeta ludowa "Nowiny ze Świata". Poniedziałek. Kraków, dnia 15-go Sierpnia. 1864. Nr. 9.

Аналіз стилю і змісту цього листа дає підстави висловити припущення, що його писав о. Якуб Кершка. Найважливішим у листі є безперечний факт освячення нового костелу 17 липня 1864 року. До цього часу деякі джерела інформації помилково стверджували, що костел Матері Божої з гори Кармель у Завалові був освячений у 1865 році.

У 1869 році в Завалові було 905 мешканців (на підставі перепису населення 1869 року, за редакцією ц.к. Центральної статистичної комісії), а вже у 1890 році в містечку проживало 1285 мешканців, у дворі – 41 мешканець (711 греко-католиків, 217 римсько-католиків, 396 євреїв, 2 іншого віросповідання).[5, с. 484] Зрозуміти, яким чином відносно малочисельні громади будували деякі римсько-католицькі костели на території Підгаєцького повіту у ХІХ столітті, можна зі статті "Судова справа о. Кершки" (блог "Візуальна історія" – https://morozpd.blogspot.com/2023/12/blog-post.html).

Завалів. Вид місцевості. З друкованої реклами закладу д-ра Ф. Медвея. Перше відоме зображення Завалова, датоване 1866 роком. Можливо, малюнок був виконаний з нагоди побудови костелу.

Після освячення костелу ще протягом тривалого часу проводилися різні роботи, пов'язані з його добудовою, додатковим оснащенням, упорядкуванням і дрібним ремонтом. У 1868 році завершили оснащення інтер'єру костелу. Після 1881 року будівля була отинькована. У 1888 році старанням тодішнього експозита кс. Петра Нєдзвєдзького було відновлено частково знищений пожежею дах, який з ініціативи кс. Станіслава Трихти покрили бляхою. В 1900 році було закуплено новий орган. Коштом місцевих землевласників у 1913 році збудовано новий парафіяльний будинок. До 1930 року відновили фасад, а потім – інтер'єр храму, пошкодженого та пограбованого російськими солдатами під час Першої світової війни. У 1935 році було збудовано муровану дзвіницю з трьома дзвонами. У 1938 році проведено ремонт підгнилих фундаментів костелу (підлоги? – П. М.). [2; 4; 7, с. 451-452]

1905 рік. Завалівські храми. Джерело: https://polona.pl/

Костел розташовувався за 40 м на південний схід від церкви св. Архистратига Михаїла. Це був мурований з каменю однонавовий костел з трансептом та апсидою. На кутах чільного фасаду були наріжні контрфорси (підстінки), увінчані пінаклями – гострокінечними баштами, які декоративно фланкували головний фасад, збагачували силует споруди та підкреслювали її готичний стиль. При південно-східній та північно-західній його стінах між трансептом і чільним фасадом було ще по одному контрфорсу, які звужувалися догори і закінчувалися відкосами для полегшення стікання з них дощової води. Стрілчасті віконні прорізи, щипець з декоративною хоругвою зверху, декоративний вімперг над вхідними дверима – також елементи готичного стилю. Висока вежа по центру головного фасаду піднімалася над декоративною хоругвою і завершувалася стрімким шпилем з хрестом. Над перехрестям нави з трансептом була сигнатурка. Над нартексом (при вході в костел з північно-східної сторони) були влаштовані хори з органом. З південно-західної сторони, де був пресбітерій з вівтарем, будівля закінчувалася гранчастою (п'ятигранною) зовні апсидою.

Костел містив три дерев'яні вівтарі – головний з образом Матері Божої Святого Скапулярію та бічні: перший зі скульптурками Христа Розіп'ятого, Матері Божої і св. Івана Євангеліста і другий з іконами св. Розалії та св. Антонія Падуанського.[2]

1915 рік. Уцілілі храми після проходження лінії фронту. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek - https://www.onb.ac.at/

За ієрархією це був парафіяльний костел (головний костел парафії). Як стверджує "Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich", в Завалові римсько-католицька парафія Кукільницького деканату Львівської єпархії утворена в 1865 році. До парафії належали села Голгоче, Яблунівка, Литвинів, Лиса, Носів, Рудники, Середнє, Волиця і Заставче.[5, с. 484] Але це питання потребує деяких уточнень.

Щонайменше, від 1765 року Завалів, як і Маркова, належав до парафії св. Марії Магдалини у Кукільниках (нині – Івано-Франківської області), а після 1778 року, коли в Марковій коштом архієпископа Львівського Вацлава Сераковського та кукільницького настоятеля о. Валентина Цвинарського було збудовано перший, дерев'яний костел св. Яна Непомуцького, – до парафії св. Яна Непомуцького у Марковій (тепер – Тернопільської області).

1939 рік. Завалів. Загальний вигляд відновленого центру села.

У 1864 році в Завалові було засновано парафіяльну експозитуру, яку тривалий час обслуговували марківські вікарії.[2] У 1906 році завалівська експозитура була включена до новоутвореного підгаєцького деканату. 1923 року з неї виокремили експозитуру в Волиці, яка охоплювала Голгоче.[7, с. 452] У 1925 році експозитура в Завалові стала самостійною парафією.[2]

1960-ті роки. Вид на храми з Карачина. Невідомий автор.

У радянський період костел використовували як колгоспне зерносховище, склад, а в 1977 році заклали вибухівку та підірвали, готуючи земельну ділянку для будівництва нової школи. 31 серпня 1978 року відкрита нова будівля школи на 650 учнівських місць.

1977 рік. Руїни костелу після підриву (контрфорс вистояв). З музею Завалівської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Колишній парафіяльний будинок, у якому в післявоєнний час розміщувалася лікарня, використовується тепер як житловий будинок. Деякі предмети костельного оснащення були збережені у церкві св. Архистратига Михаїла.

Таким міг бути костел на своє 160-річчя...

Список використаних джерел:

1. Betlej Andrzej. Sibi, Deo, posteritati : Jabłonowscy a sztuka w XVIII wieku.– Kraków, 2010. // [Електронна копія] : Polona.pl, веб-сайт. URL: https://polona.pl/item-view/4e1cef31-c5d8-469d-8f02-3baafa35dc6f?page=0 (дата звернення 12.10.2023), за: Wagner 1997, t. 2, за: Słownik geograficzny, t.14,1895, 484-485.

2. Завалів. Колишній костел Матері Божої з гори Кармель (1862 - 1864). // [Електронний ресурс] : веб-сайт "Костели і каплиці України". URL: https://www.rkc.in.ua/index.php?&m=k&f=v18&p=tppgzvmb&l=p&n=27 (дата звернення 07.10.2023);

3. Czołowski A., Janusz B. Przeszłość i zabytki Województwa Tarnopolskiego z 160 ilustracjami na 78 tablicach i kartą zabytków. – Tarnopol: Powiatowa Organizacja Narodowa, 1926. – VIII, 198, [3], LXXXVIII s. : tabl. : il. https://www.wbc.poznan.pl/dlibra/publication/6318/edition/11323/content

4. M. Kurzej. Kościół parafialny p.w. Matki Boskiej Szkaplerznej (Matki Boskiej z Góry Karmel) w Zawałowie, [in:] Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczy pospolitej, ed. J.K. Ostrowski, part 1: Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Kraków, 2007.

Додаток "Opis i inwentarz kaplicy zamkowej w Zawałowie z r. 1766". 

5. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 14: [Worowo – Żyżyn] / Red.: Chlebowski Bronisław, Krzywicki Józef, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1895. – 938 s. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: http://history.org.ua/LiberUA/SlGeoKrPol_1895/SlGeoKrPol_1895.pdf (дата звернення 07.10.2023).

6. Gazeta ludowa "Nowiny ze Świata". Poniedziałek. Kraków, dnia 15-go Sierpnia. 1864. Nr. 9 / Roman Kieres. Nowiny ze Swiata. Tom 2. – Bensdorff, 1864. // [Електронна копія] : веб-сайт. URL: https://digital.onb.ac.at/OnbViewer/viewer.faces?doc=ABO_%2BZ22938640X (дата звернення 10.02.2024). Переклад П. М.

7. Бойко О. Завалів. Костел Матері Божої Страдальної (Матері Божої з гори Кармель), 1864-1985 рр. Костели Підгаєччини. Історико-архітектурні нариси. "Підгайці та Підгаєччина" / Упор. С. Колодницький. – Тернопіль: Астон, 2017. – 800 с.*

* У статті помилково вказані назва костелу, дати закінчення його будівництва, освячення та знищення підривом.

Судова справа о. Кершки.

 

Ксьондз Якуб Кершка

Публікації в газеті "Gazeta Narodowa" дають змогу зрозуміти, яким чином відносно малочисельні громади будували деякі римсько-католицькі костели на території Підгаєцького повіту у ХІХ столітті. Публікації подаються без скорочень. 

І публікація. 

Золочів. 26 листопада.[1, с. 2] 

Перед місцевим цісарсько-королівським міським делегованим повітовим судом, перед цісарсько-королівським крайовим надтрибуналом перебувала на розгляді в деталях справа про образу честі.

Суддя: радник окружного суду пан Міхальчевський, делегований головою того суду для ведення цієї справи.

Скаржник: о. Якуб Кершка, р. кат., парох з Підгайців, член ґмінної та повітової ради.

Відповідачі: громадяни тамтешнього  повіту та члени повітової ради: Касторій, Козіцький, Ярошинський, Фр. Торосевич, о. Навроцький, Цивінський Зенон і Мечислав, Гогендорф, деякі особисто, інші через уповноважених, адвокатів Шренція і Вартересевича.

Свідки: Скшетуський, Ґолембський, Кабат, отець Гузар та ін.

Присутня велика аудиторія.

Зі змісту обвинувачення нам стало відомо, що 24 липня ц.р. перед сесією повітової ради в Підгайцях п. Еміль Торосевич повідомив о. Кершці, що 11 радників подали мотивоване прохання про виключення о. Кершки з ради, а показавши це йому сказав: "Робіть, що можете, щоб скандалу не було". О. Кершка, здивований такою несподіванкою, запропонував суд честі, написав власноручно заяву для цього, тож заява пішла до записів. Але коли суд честі не дійшов до кінця, бо вибрані судді не хотіли розбирати ці справи честі, і коли о. Кершка, вважаючи заяву суду честі вимушеною, тому недійсною, відкликав цю справу, яка стосується не тільки його, але, як він стверджує, усього духовенства обходу, тому він шукав сатисфакції в суді, вбачаючи у згаданій заяві образу його честі, вчинену заявниками. 

О. Кершка спирається на те, що п. Касторі, Козіцький, Гогендорф, Фр. Торосевич, Ярошинський, Навроцький, Боченський і Цивінський підписали таку заяву:

1. Беручи до уваги, що отця Кершку під час виборів до повітової ради звинуватили в брудній роботі, пов'язаній з голодовою комісією, який о. Кершка, відповідаючи, сказав, що він буде позиватися проти зроблених йому звинувачень у крадіжці в суді, - чого він досі не зробив;

2. беручи до уваги, що на засіданнях Підгаєцької ґмінної ради о. Кершку привселюдно почастували такими словами, яких жодна почесна людина не повинна терпіти і проти яких він не виступав, хоч і погрожував;

3. беручи до уваги, що як до повітового, так і до крайового відділу надходять заяви, в яких о. Кершка позбавляється всякої шани і поваги, належної члену повітової ради;

4. беручи до уваги, що о. Кершка, осуджений за злочин, вчинений з жадібності, вирок, не звертаючись до вищої інстанції, прийняв і сплатив штраф, внаслідок чого згідно з §. 11. літ. б. орд. виб. для ґмін він втратив право бути обраним і до ґмінної, і до повітової ради;

5. враховуючи, що о. Кершка під час слідства ґмінної ради в присутності голови повітової ради та урядового комісара був публічно звинувачений пораненим Головінським у тому, що він причетний до фальшивих рахунків, за якими ведеться кримінальне провадження, що тому відповідно до §. 25 у. г. не може обіймати посаду, поки триває слідство, заявляємо, що той самий о. Кершка, який ганьбить цілу інституцію повітової ради, був підписаний тим же членом. Підгайці 24 липня 1868 року.

(Крім відповідачів цю заяву підписали Скшетуський і Голембський, звільнені від апеляції).

(Далі документ)

ІІ публікація. 

Золочів. Слухання у процесі о. Kершки.[2, с. 3]

О. Кершка бачить, що факти в мотивах вищезгаданої заяви не відповідають дійсності, ображаючи його честь в самій заяві, і звинувачує 9 заявників у злочині, вимагаючи визнати їх винними та присудити покарання.

Захист нинішніх підсудних, детально проведений кожним із них, викладаю у короткому вигляді.

Відповідачі не заперечують, що зазначений висновок, вважаючи правдивість звинувачень, викладені ним мотиви та власне розуміння, що такі дії та поведінка о. Кершки нечесні, тільки щоб врятувати честь власну і автономних установ підписали; а посилаючись на громадську думку в межах і навіть поза межами Підгаєцького повіту, про о. Кершку найнеприємніше поширюється, доводили правдивість окремих тверджень, описаних в  інкримінованій заяві. І так, до 1-го стверджували, а свідки о. Гузар, п. Кабат та п. Голенський підтвердили, і о. Кершка сам зізнався, що, будучи членом голодового комітету, незважаючи на те, що комітет був зв'язаний інструкцією, щоби гроші, призначені на допомогу, використовувалися лише з цією метою, він довірив йому роздавати (бо зерна роздавати з причин, які згодом з'ясувалися, брати не хотів) і той розподіляв неналежним чином, бо дав більше латинникам, яких було менше і багато з них допомоги не потребували, а українцям, яких було набагато більше і насправді потребували допомоги, менше. Ці обставини о. Гузар засвідчив промовистими цифрами, поданими у витягах зі списків, особисто о. Кершкою написаних, чи принаймні підписаних. Від латинників, яким видавав великі допомоги, одразу вирахував пожертву, ними давніше на будівництво костелів пообіцяну (о. Кершка стверджує, що вони були добровільно віддані під час розподілу допомоги), о. Гузар свідчить, що до нього були скарги. що о. Кершка писав більше, а давав менше, і цитує людей, які скаржаться йому. Коли голодовий комітет внаслідок таких дій о. Кершки і звідси отриманих скарг від громадськості, особливо руського духовенства, яке навіть публічно порушило це питання в щоденнику "Слово" – звинувачення у нецільовому використанні голодових фондів, було вирішено, тож комітет, переконавшись у правдивості того, що гроші, призначені для порятунку від голоду, йдуть на оплату раніше побудованих костелів, закликав о. Кершку дати пояснення.

О. Кершка зізнався перед голодовим комітетом, що гроші, роздані на допомогу та відшкодування за борги обіцяних пожертвувань на будівництво костелів, він отримав, а пан Торосевич, бажаючи врятувати честь голодового комітету, позичив о. Kершці 500 злотих, щоб він негайно ті отримані добровільні пожертви повернув. Навіть пізніше ще доходили до голодового комітету скарги на о. Кершку, який при розподілі допомоги поступав невідповідно. Тому обвинувачений вважає всю справу о. Кершки в голодовому комітеті брудною і безчесною, бо комітет підданий звинуваченням і втратив честь; поки не має доказів, що о. Kершка позабирані, чи, як він стверджує, віддані йому добровільно, гроші з допомоги використав на будівництво костелів.

О. Кершка відповів, що коли немає доказів того, що він ті гроші привласнив, а з розподілених ним допомог добровільно віддані йому борги пожертвувань на будівництво майбутніх костелів використав, поки з рахунків будівництва костелів отримав від консисторії (але не від ґмін) фінансування, тож його діяльність у голодовому комітеті не була брудною. Коли голови голодової комісії та повітової ради добре розібралися з цією справою, не лише о. Кершці сказали: "Ось і вовк ситий, і коза ціла", але й публічно заявили, що та справа вирішена з честю; та й тоді голова і депутати повітової ради були у нього на сніданку: так вони самі його від того звинувачення звільнили і визнали почесною людиною (Підсудний о. Навроцький зазначив, що не всі були на сніданку).

Кершка був реабілітований по відношенню до колег

2. Публічне подання до виборчої комісії при обранні членів повітової ради, вчинене за небіжчика о. Ґжегожа Чировського, о. Кершку звинувачують у розкраданні грошей, призначених для людей, постраждалих від голоду, і таке звинувачення почуте у гмінній раді, о. Кершка не спростовує, а обвинувачені вважають ці події дуже скандальними та образливими для честі ради, оскільки о. Кершка запевняв, що він заявить про свою славу в суді і покаже наклеп, він цього ще не зробив, а тому підтвердив правдивість висунутих йому звинувачень публічно.

О. Кершка стверджував, що його вибачили за образи; та обвинувачені стверджують, що хоча зневажливий о. Кершка вибачився і скасував образи – з цього не випливає, що о. Кершка був реабілітований у відношенні до колег, бо звинувачення занадто важке, щоб серед інтелігенції виникло без причин, і закінчується не вибаченнями, а щонайменше перед ґратами суду, бо вибачення та звернення можуть бути викликані хтозна якими поглядами, лише не надає ще свідкам образи того переконання, що це сталося невипадково і тільки зловмисно, що коли жоден інший член ради не стикався з таким звинуваченням - вважати цей випадок порушенням гідності ради.

3. Відповідачі стверджують, що декілька звернень радників ґміни Підгайці та заяви Алексія Фіялковського викликали великий скандал у повітовій раді, бо в них о. Кершка позбавлений честі і віри. Належність до ради особи з тягарем таких звинувачень заплямує гідність повітової ради, а о. Кершка не намагається притягнути наклепників до відповідальності за ці, за його словами, наклепи. Обвинувачені оцінюють поведінку о. Кершки в цьому питанні як у злагоді з честю, що також ображає їх, як колег.

О. Кершка заперечує цей висновок аргументом про те, що не обов’язково турбуватися про моральні кривди, а члени ради та його колеги мають бути переконані, що він святобливий священник і чесна людина.

4. Обвинувачені офіційним документом довели, що о. Якуб Кершка двічі використав зношений штемпель на свідоцтвах з метрик, і що податківці викликали його для пояснення або сплати штрафу, і що о. Кершка замість пояснення заплатив штраф (свідок Скретуський зізнається, що підписав інкриміновану заяву лише з цієї причини), а такий вчинок, за відсутності будь-якого іншого стимулу, був результатом лише жадібності, а тому дуже аморальної якості, тому був аморальним вчинком, а кожен аморальний вчинок ображає честь – тож коли о. Кершка вчинив непорядний вчинок, для обвинувачених, як його колег, соромно сидіти з ним у повітовій раді. О. Кершка стверджує, що цей вчинок нікого не заплямує і багато хто його вчиняє (голоси: неправда), тому його честі зачепити не може.

5. Відповідачі посилаються на судове розслідування щодо рахунків з коштів Підгаєцької ґміни. Вони стверджують, що радник Головінський у раді ґміни, до якої і о. Кершка належить, висунув у присутності урядового комісара Поглодовського звинувачення в участі в фальшивих рахунках. О. Кершка визнає, що він потерпів від такого звинувачення, але рада голосуванням спростувала це звинувачення. О. Кершка каже, що він був доповідачем дослідження деяких рахунків із гмінних коштів, і в результаті його представлення і звіту рада прийняла ці рахунки. Один із обвинувачених розповідає, що на звинувачення священника Кершки в участі у фальшивих рахунках о. Кершка висловив моральну максиму до обвинувача, голови громади: "Неважливо, як ті 50 ринських украли".

З усього цього обвинувачені, за власним розумінням, роблять висновок, що дії о. Кершки в гмінній раді Підгайців не зовсім чесні.

Тому, підсумовуючи всі представлені та доведені дії, вчинки та поведінку о. Якуба Кершки, не видно у їхньому проханні про виключення отця Якуба Кершки з Підгаєцької повітової ради образи його честі, лише є міра порятунку власної честі та честі повітової ради, гідність якої повинна бути бездоганною і яка повинна мати довіру суспільства, щоби не було такого, би о. Кершка і надалі засідав у повітовій раді.

Після чудового захисту адвоката Шренцля, сказаного словами, що він перебуває у скрутному становищі, чи має він внести захист чи репліку, і який, з юридичної точки зору, доводить невинність обвинувачених щодо інкримінованого їм злочину, оскільки свідчення, що містяться в мотивах інкримінованого клопотання, під час останнього слухання зізнання заявника та свідчення свідків були більш ніж підтверджені, що, отже, коли мотиви заяви не містять нічого неправдивого, сама заява є обґрунтованою, тим більше, коли звернення о. Кершки до вирішеної головою Торосевичем голодової справи найбільше звинувачення проти нього, що характеризується прислів’ям, яке він цитує, що справді вовк був задоволений, і що вівці хоч цілі, завжди були стрижені - вимагав, щоб суд його клієнтів, обвинувачених у правопорушенні, визнав невинуватими, а заявнику було присуджено витрати на судовий розгляд - був захист адвоката Вартересевича. Від імені своїх клієнтів він дає визначення громадянської честі, відмінне від уявлень про честь інших осіб, і демонструє, що честь - це найбільший скарб, а честь такої установи, як повітова рада, як найбільший громадський скарб, треба берегти всім, щоб там засідали лише люди бездоганного характеру і неушкоджені в громадській думці; що ніхто на такій посаді не може триматися, якщо громадська думка його засуджує, бо це заплямує його колег та установу; і що його клієнти виходять з тих принципів, коли громадськість о. Якуба Кершку звинуватила, і вони набули морального переконання, що звинувачення не є несправедливим, інкримінованою заявою на захист себе та захист гідності закладу спричинені – зрештою, коли було доведено під час остаточного судового розгляду непорядні дії, поступки та поведінка Кершки, тому та честь втрачена (суддя закликає захисника, щоби при захисті своїх клієнтів про честь о. Кершки виражався  обережніше): тому він не повинен ні засідати в автономних радах, ні також скаржитися на образу честі, тому його підзахисні не можуть бути визнані винними у злочині проти честі о. Кершки, просить суд визнати їх невинуватими та присудити о. Кершці витрати на судовий розгляд.

Зрештою, ще раз взяв слово о. Кершка і попросив суд взяти його під свою опіку, бо він не правник, що йому теж обіцяно, - і відразу ж після цього радник окружного трибуналу Міхалчевський, міський делегований як представник цісарсько-королівського повітового суду іменем Його цісарсько-королівської Апостольської Величності виніс вирок: пп. Касторій Людвік, Козицький Юліуш, Ярошинський Нереуш, Навроцький Андрій, Бохенський Юзеф, Цивінський Мечислав, Цивінський Зенон, Гогендорф Едвін винні у злочинах проти честі о. Якуба Кершки і присудив кожному з них штраф 50 злотих і понесення судових витрат - з причин:

оскільки не доведено, що о. Якуб Кершка гроші з голодової допомоги залишив собі, оскільки о. Якуб Кершка зазнав публічних образ від кривдників, тому що висунуті та написані звинувачення цього не розкривають, бо штемпель, використаний один раз, іншого разу може трапитися кому завгодно, а тому вчинок нікому не шкодить (суддя звертається до захисника, кажучи: "І зі мною це вже сталося, і з паном, мабуть, було? — захисник: "Випрошу це для себе"), оскільки звинувачення о. Кершки у раді гмінній щодо участі в фальшивих рахунках бути відкинуті голосами всієї ради, тож коли о. Якуб Кершка жодної безчесної дії і вчинку не допустив, то підсудні у своїй заяві від 24 липня 1868 р. вчинили злочин проти честі священника Кершки.

Засуджені відразу висловили протест проти цього вироку, вимагаючи видачі їм його у письмовій формі.

Заявник зазначив, що він задоволений рішенням суду.

П. Францішек Торосевич, як член Державної ради, не підпадав під дію рішення.

Оскільки цей вирок не є остаточним, я не дозволяю собі коментувати, але не можу утриматися від кількох коментарів щодо процесу та справи. При проведенні слухання ми побачили, що суд також був захисником о. Kершки, хоча кримінальні закони не передбачають захисту потерпілого чи обвинуваченого суддею – є на те за порушення закон: державний обвинувач, сам потерпілий чи його заступник, сам обвинувачений чи його захисник, і лише у цивільних справах суддя зобов'язаний захищати спірні сторони у спірних листах, якщо вони цього вимагають.

З самої справи ми дізналися, що о. Якуб Кершка збудував 3 чи 4 костели (хоча відомо, що він будував і графські палаци), що благородні засновники костелів в результаті апостольства о. Кершки позичали на витрати на будівництво костелів гроші на лихві, що, позичаючи під лихварство, вони видавали боргові картки, які згодом були оскаржені та стягнені, що ці засновники з народу в той час, коли терпіли голод і злидні, захворіли і померли з голоду, а останнє майно продавали на хліб, і як о. Кершка змальовує найяскравішими кольорами картину розпачливого становища голодовому комітету, казав, що навіть вішалися - отримавши від о. Кершки голодову допомогу, з неї негайно добровільно о. Кершці пообіцяні раніше пожертви на будівництво костелів вручали, а о. Кершка їх приймав – що так само голодуючі русини, які до заснування костелів пожертвувань чи записів не робили, при більшій потребі отримували від о. Кершки значно менший розмір допомоги; що... - але досить цього - тому що мені стало огидно дальше писати, а вам, можливо, дальше читати.

Список використаних джерел:

1. Dodatek do nr. 276 "Gazety Narodowej" z dnia 29, Listopada 1868 // [Електронна копія] Веб-сайт. URL: https://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/57014/edition/51146/content?ref=struct (дата звернення 10.08.2023). 

2. Gazeta Narodowa z dnia 1. Grudnia 1868 Nr. 277. // [Електронна копія] Веб-сайт. URL: https://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/57015/edition/51147/content?format_id=2 (дата звернення 10.08.2023). 

3. Ks. Jakób Kerschka, infułat i prałat domowy Ojca sw., proboszcz podhajecki, a potem stanisławowski. Najlepsry przyjaciel nasrej rodziny. Spoczywa na cmentarzu w Podhajcach. https://www.europeana.eu/mt/item/0940429/_nhd2fS0 (дата звернення 10.08.2023). 

У випадку виявлення недоліків у перекладі повідомляйте у коментарях.

Переджнив'я. Процесія в поле

Здавна хрести ставили на пам’ять про певні події, зокрема, скасування кріпацтва, при в’їздах у села чи на полях, як обереги, на місцях наглої смерті людей і т. п.

Громадський діяч Василь Папіж (14.01.1919, с. Старе Місто, тепер Тернопільського району Тернопільської області - 17.01.1990, м. Детройт, США) у статті "Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччини" описав народні звичаї, найпоширеніші в селах рідного краю, зокрема, один з них - процесію в поле:

"Однієї з неділь в половині червня, коли збіжжя в полі дозрівало, у поле виходила процесія. Починаючи з церкви процесія зупинялася при всіх придорожніх хрестах, що були чистенько вибілені та заквітчані свіжими квітами. Священник відчитував євангеліє. Також молились біля деяких господарств, що заздалегідь запрошували священника.

У полі священник відчитував євангеліє при загонах тих, що замовляли читання наперед. В загальному відбувалося благословення всіх полів та придорожніх хрестів. За повір'ям, благословення полів приносило гарну погоду та багатий урожай".[1, с. 92-93]

Євген Кіс (1934 р. н.), мешканець Заставчого, розповів про історію встановлення хреста під липою в кінці села зі сторони Носова: "У переджнив'я священник з кропилом і з процесією обходили всі поля села Заставчого: Підівонецки (Під Іванецьким - П. М.), Стінку, Чверті і т. д.. Після повернення процесії з обходу поля біля хреста під липою проводилася відправа. Саме для проведення богослужіння був поставлений цей хрест, а тоді ще молодий місцевий мешканець Микола Лаба посадив липу, викопавши її в лісі (в Пасіці чи в Ліску)".[2]

1975. Завалів. Вид з Попової гори. Червоним кільцем обведено хрест і липу біля нього за селом Заставче.

Цей хрест і липа не збереглися до наших днів. На їхньому місці мешканці села встановили новий дубовий хрест.

2021 рік. Заставче. Встановлений новий дубовий хрест на місці колишнього.

Такі ж переджнивні процесії в поле проводилися і в інших селах Підгаєччини. Так, у 2006 році було встановлено хрест за селом Лиса зі сторони села Рудники, на початку польової дороги до хутора Совиноги, де проводилися переджнивні богослужіння. Напис на цьому хресті: "Прийдіте, поклонімся і припадім до Христа, Спасителя нашого. 2006 р. б."

2023 рік. Хрест за селом Лиса зі сторони села Рудники.

Список використаних джерел:

1. Папіж В. Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччини / Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник / Гол. ред. проф. Тарас Гунчак. - Головний комітет підгаєчан, Детройт, ЗСА, 1980 року. - Друкарня "Київ", Торонто, Канада.

2. Аудіозапис розповіді Євгена Коса від 31.10.2023.

Пам’яті Пущинської Надії Пилипівни (до 100-річчя від дня народження)

 

...Всі історичні пам`ятки, постаті, події, явища і процеси, які відбувалися в будь-який час у сучасних кордонах тієї чи іншої держави, є її історією. Це означає, що все, що проходило з найдавніших часів на території сучасної України, є історією України. 

                                            Калакура Ярослав Степанович, доктор історичних наук, професор

 

Пущинська Надія Пилипівна народилася 2 жовтня 1923 року в селі Афанасіївка Снігурівського району Миколаївської області. 34 роки пропрацювала на освітянській ниві в Галицькому районі: спочатку в Галичі, потім у Залукві. 25 серпня 1965 року була призначена директором Бурштинської середньої школи №2, будівництво якої на той час було майже завершене (проводилися опоряджувальні роботи, обладнувалися навчальні приміщення). 21 рік була директором школи, 4 роки – учителем.

У 1977 році Пущинській Надії Пилипівні присвоєно почесне звання «Заслужений учитель Української РСР». Нагороджена ювілейною медаллю «За доблесну працю». Ветеран війни та праці.

 1 вересня 1965 року, коли вулиці селища розцвіли яскравими букетами осінніх квітів, Надія Пилипівна розпочала свій перший навчальний рік у новозбудованій школі. Багато організаторських зусиль довелося прикласти, щоби до кінця вересня школа була повністю готова до роботи. 30 вересня 1965 року державна комісія підписала акт прийому в експлуатацію школи на 964 учні.

Навчання в школі прово­дилося російською і українською мовами. Діловодство велося російсь­кою мовою. Ці обставини вимагали додаткових знань, умінь. В школі проводилась підготовка учнів з автосправи (в середній трудовій політехнічній школі передбачалось навчання учнів з певних профе­сій).

Серед учнів були росіяни, українці, білоруси. Най­важливішим завданням педагогічних працівників було формування учнівсь­кого колективу, дотримання учнями єдиного режиму, культури поведінки. Під керівництвом Надії Пилипівни формування колективу розпочали із реалізації в школі єдиної системи категоричних, строго обумовлених вимог. Вони були розроблені на виробничій нараді і являли собою перелік пунктів, як повинен поводитись кожний учень в класі, коридорі, вестибюлі, їдальні, на вулиці, у громадських місцях. Поведінка учнів обговорювалась на шкільних лінійках.

Точніше і свідоміше стали виконуватися ці вимоги, коли самих учнів залучили до контролю за їх виконанням. Цьому сприяла чітка система чергування учнів по школі і в класі, змагання між учнями та учнівськими колективами і організаціями, вечори, ранки, туристично-краєзнавча робота, робота слідопитів, суспільно корисна праця, тобто всі види діяльності, у якій, як вважалося, найефективніше проявляються самостійність та ініціатива учнів.

Протягом 1966-1970 років педагогічний колектив посилено працював над створенням і зміцненням матеріальної бази навчальних кабінетів. З метою вивчення і запозичення досвіду роботи за кабінетною системою інших шкіл, обладнання кабінетів вчителі виїжджали в різні райони області, міста України.

До 1970 року педагогічний колектив школи домігся помітних результатів у навчально-виховній роботі, оформленні навчальних кабінетів. Навчальні кабінети були оснащені найновішим на той час обладнанням. У всіх початкових класах були встановлені зручні парти, в яких можна було змінювати кут нахилу і висоту підйому робочої поверхні.

У 70-их роках школа стала провідною в районі за якістю і резуль­тативністю навчально-виховного процесу. Директор школи Пущинська На­дія Пилипівна, заступники директора з навчально-виховної роботи Колотилова Надія Іванівна, Костецька Марія Степанівна, будучи людьми з рідкісним почуттям обов'язку, закоханими у педагогічну працю, ініціативними, твор­чими особистостями, організували чітку, творчу роботу шкільного колективу,

За досягнуті високі результати у навчально-виховній роботі директору школи Пущинській Надії Пилипівні було присвоєно почесне звання «Заслуже­ний учитель Української РСР» (1977).

У 70-их роках в школу кожного року часто приїжджали директори шкіл, методисти, слухачі курсів підвищення кваліфікації, делегації з багатьох шкіл області і навіть з Росії для вивчення і за­позичення досвіду роботи педагогічного колективу, ефективна робота якого, глибокі знання учнів школи були відзначені на колегії Міністерства освіти у 1978 році.

Дбаючи про дозвілля вчителів, дирекція і профспілковий комітет школи часто організовували екскурсійні поїздки в різні історичні місця, культурні центри, на природу. Допомогу у вирішенні транспортних проблем надавали Бурштинська ДРЕС, місцеві колгоспи.

Пущинська Надія Пилипівна підготувала доповідь на символічне ювілейне засідання педагогічної ради 01.09.1995, яка добре виражає зміст її педагогічної діяльності та особисте ставлення до неї:

«Щире вітання всім, хто прийшов святкувати шкільний ювілей. Прийшов він до нас швидко, ніби підкрався непомітно, і ось нам уже 30.

І час обрав славний, бо 1995 рік – це 50-річчя Великої перемоги у Вітчизняній війні, це 1100-річчя нашого славного древнього Галича. Так і прислухаєшся, коли на всю країну чути про святкування історичного міста Галича, а мені хочеться крикнути: «Я там була. Я знаю це місто. Там живуть прекрасні люди». І на цій землі впевнено крокувала до свого маленького ювілею Бурштинська середня школа № 2.

Хоч не всі дійшли до цього дня, та пам'ять про них ми шануємо: Іванків Ольга Михайлівна, Кобель Ганна Марківна, Коцюлим Володимир Іванович, Мороз Марія Михайлівна, Пущинський Володар Петрович, Штогрина Марина Антонівна.

То ж вшануємо їх пам'ять хвилиною мовчання.

А ще і для наших багатьох вчителів цей 1995 рік ювілейний, бо досягли деякі, а дехто іде до свого полудневого віку 50-річчя. Хто придумав, що це вже невесела дата? Зовсім ні. Зустріла одну з ювілярок, чарівну, милу і зовсім не подібну на 50-річну, яка з сумом сказала: «Уже минуло 50». А я так би сказала: «Тобі тільки 50, це чудово, попереду ще багато цікавого, важливого для зрілої людини».

То ж щиро вітаю наших ювілярок 1995 року: Сиротюк О.М., Атаманчук О.А., Кащишин М.В., Карвацьку М.О., Кропельницьку А.Д., Іваськевич К.І., Цюлюпу Б.П., Наритник Т.М., Мельничук С.М..

Не з ювілеєм, а може когось і з цим, теплим словом згадаймо вчителів-чоловіків, бо вони – наша опора, наша надія. Все краще, що є в житті, пов’язано з ними, а в школі особливо: Варунок С.В., Жовтяк С.В., Муховський В.М., Домарецький М.С., Пущинський В.П., Козак О.І., Коваль Я.М., Гайда М.П., Дудишин В.С., Калин В.Є., Коцюлим В.І., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Николайко В.М., Турчин М.А., Дудишин Ю.С..

Як і кожне свято, ювілей, безумовно, має свою історію, є вона і в нашій школі. Почали працювати 1 вересня 1965 року, а школа ще добудовувалась, разом з учнями і вчителями ще майже всю першу чверть йшла зварка, шліфовка, дерев’яні роботи. А було у нас в цей день 18 класів, 4 групи продовженого дня, 463 учні та 31 вчитель разом з вихователями групи продовженого дня. З них 16 з вищою освітою і 15 з незакінченою вищою і середньою.

Кількість учнів зростала швидко, збільшувалась і кількість вчителів і на кінець 1970 року вчителів було уже 55, а учнів 1200, класів – 32. Прийшов час ділитися і частина вчителів і учнів пішли в СШ №3 і сьогодні вже святкують 25-річний ювілей.

Залишилось тоді 40 вчителів у СШ №2, а 15 пішли в СШ №3, і пішли прекрасні вчителі Варунок С.В., Варунок Н.І., Рибій Ю.П., Гаврилюк О.М., Готра Г.С., Бачинська І.П., Капуста Г.І., Казимирчук Ю.М., Білик Г.М., Мельник К.В., Павлів М.Г..

А ось ці, що залишилися в СШ №2 і працюють до цього часу, або вийшли на пенсію чи переїхали на нове місце проживання. Це ті вчителі, які заслуговують гордого і шанованого звання – ветеран: Самчук Р.М., Николайко В.М., Шепетюк Л.В., Мольдерф О.С., Анур’єва В.О., Штогрина М.А., Кропельницька А.Д., Микитюк Л.О., Шуль О.М., Тисовська В.А., Федорців М.М., Мельничук С.М., Наритник Т.М., Клокова Г.К., Щуплецова Н.Д., Пархуць Г.Д., Лісовська С.П., Костецька М.С., Колотилова Н.І., Пущинський В.П., Саєнко Г.У., Горлата М.Я., Домарецький М.С., Купіна М.І., Видай С.Г., Смирнова З.М..

І разом з нами працював, спрямовував роботу школи наш незмінний завідуючий, людина високої культури, добрий, розсудливий, лагідний П.Й. Соколовський. Він прийняв цю естафету від першого зава освіти Бібіка М.Л..

Після 1970 року школа поповнилася прекрасними вчителями, що залишили добру згадку про свою працю: Дудишин В.С., Дудишин О.Я., Дудишин Ю.С., Дудишин М.І., Іваськевич К.І., Цюлюпа Б.П., Кащишин М.В., Голембійовська Е.А., Дубрівна Л.Г., Коваль Я.М., Коцюлим В.І., Гайда М.П., Гайда С.М., Калин В.Є., Федорченко Н.С., Сарапіонова Л.М., Басараб Б.М., Бардашевська М.П., Важна Г.В., Курляк О.П., Ліуш Б.П., Лазоренко О.В., Мадій М.М., Товста Г.О., Павлусенко А.Д., Баран Л.О., Стельмащук М.П., Марцінковська К.І., Малиновська Л.М..

Ріс, мужнів колектив. Велике бажання більше знати, підвищувати свій науковий рівень, бажання працювати творчо було головною лінією в діяльності учительського колективу. Взяти хоч би такий приклад: починали роботу в школі 50% учителів, що не мали вищої освіти. І не дивлячись на вік, домашні умови, стан здоров’я, закінчили вищі навчальні заклади, працюючи в школі: Тисовська В.А., Стельмащук М.П., Горлата М.Я., Лісовська С.П., Басараб Б.М., Самчук Р.М., Гайда М.П., Шуль О.М.. А Сарапіонова Л.М. двічі закінчувала вуз, маючи дві спеціальності, які здобувала кожну окремо.

Пік розквіту школи прийшовся саме на 70-ті роки. Це могло скласти окрему велику розповідь, я частково її торкнусь, коли буду розповідати про діяльність окремих вчителів. Про тих, з ким довелось працювати довгі роки, моя коротка розповідь, щира розмова про них.

Моє найглибше шанування до старійшини нашої школи Саєнко Ганни Улянівни. Хоч вона й була з середньою педагогічною освітою, але життєвий досвід, практика вчительської роботи заслуговує на найвищу оцінку. Я підкреслюю, не просто вищу, а найвищу. Це людина глибоких переконань, людина з великої букви у всьому: у відношенні до роботи, у спілкуванні з людьми і особливо з маленькими дітьми. Тут вона неперевершений майстер, у якого є чому вчитись і надовго. На все вона має свою точку зору і вміє її обґрунтовувати, переконати, довести правоту або погодитися. Довго не забуває добро, але і незаслужену образу довго носить у своєму серці. Здоров’я Вам, шановна Ганна Улянівна, щасливого відпочинку після великих трудових буднів.

Костецька Марія Степанівна закінчила Львівський педагогічний інститут. Повна протилежність характеру Надії Іванівни. Наскільки бурхлива, експансивна, гаряча в дискусіях Надія Іванівна, настільки спокійна, урівноважена, розсудлива Марія Степанівна. Я подумки називала її чарівною гуцулочкою, вона ніколи не скаже, не подумавши, а завжди вміє вислухати, переконати без грубощів тих, хто і заслуговував би від неї на різке слово. Це людина глибокого розуму, що вміє втілювати свій задум поступово, ненав’язливо, так, ніби це роблять самі вчителі початкових класів, а вона собі десь збоку, ніби сторонній спостерігач, а насправді це той мотор, що розкручував всю діяльність вчителів початкових класів. Як сама обов’язкова у виконанні доручень, цього вчила і «своїх учителів». Ніхто не дозволяв собі не виконувати її вказівок, хоч вона ніколи не була настирною. Вона вірила людям і відповідно вони її шанували. Після дзвінка вчителі швиденько прямували на свої робочі місця. А коли хтось затримався, то інший нагадував: «А он там іде Марія Степанівна з другого поверху». Цього було досить, щоб всі двері класних кімнат першого поверху миттєво закривались і наступала тиша і спокій. Не можу перелічити все те, що робилося під її керівництвом, але це людина високої культури, чесна, обов’язкова у виконанні доручень. Вона заслуговує, з моєї точки зору, звання народної вчительки. Це не тільки чудовий організатор, що володіє найвищим даром спілкування з людьми, а й сама прекрасний вчитель, що глибоко володіє своїм предметом, любить його і вміє навчити учнів. Вчителька української мови і літератури, вона залишила невичерпне багатство створеної нею спадщини про свій предмет. Кабінет І.Я.Франка – це святиня школи, естетично оформлений, багатий на фактичний матеріал, він був місцем, де милувалися всі, хто відвідував його. Які чудові виставки українського мистецтва влаштовувала вона, збираючи по краплині невичерпне багатство, створене народом!

Коцюлим Володимир Іванович. В цьому році йому виповнилось би 40. Тільки 40. Це ще і не вік зрілості, але для нього, найгеніальнішого, найдобрішого, це були роки великого злету. Не можу спокійно писати про нього. По-перше, чи спостерігали ви, як до нього тулились діти, хоч трішечки, хоч рукою доторкнутися до нього, поруч пройти – найзаповітніша мрія кожного хлопчика. А він, красивий, розумний, велетенського зросту, непомітно всміхаючись про себе, був задоволений, бо безмежно любив дітей, був з ними чесним, вимогливим, правдивим, а тому і конфліктів практично ніколи у нього не виникало з учнями. Він був людиною з великою ерудицією, глибокими знаннями. А головне, він ніколи цим не гордився, а думав, що він такий, як всі. Ні, не такий, а особливий, чудовий, святий. Я, мабуть, не знайду слів, щоб висловити своє захоплення цією людиною.

Николайко Василь Михайлович. Це один із тих людей, що не знає собі ціни. На перший погляд, не дуже говіркий, не любить себе виставляти наперед інших, але думку свою він постійно і наполегливо втілює в свої діяння. Спостерігати за його роботою було одне задоволення. Не поспішаючи, ніби не дуже і спостерігаючи за учнями, він умів бачити все, дати оцінку баченому і обов’язково знайти час для спілкування з дітьми і висловити їм чи своє задоволення, чи незадоволення. Ніколи не було такого випадку, щоб учень не послухав його, доброго наставника, вмілого вихователя дітей. Можна було не сумніватися, якщо доручив щось до виконання, то воно буде обов’язково виконано. А як цікаво було дивитися, коли він по-справжньому сердився, або з кимось не погоджувався. Ця людина глибокого розуму і справжньої порядності.

Калин Василь Євгенійович, вчитель фізики вищого класу. Подивившись на його обличчя, зразу скажеш, що це людина лагідної вдачі, безкорисливої доброти та невичерпного багатства людської душі – гумору. Неспішний, тактовний, він ніколи не поспішає з висновками, а обдумує ретельно кожне своє слово. Учнів, очевидно, притягувала до нього його неперевершена посмішка, якою він висловлював різні варіанти свого ставлення: то задоволення, то насмішка, а навіть і злість. Але ніколи у спілкуванні з дітьми він не підвищував голос. Завжди спокійний, урівноважений, добрий. Коли щось не розумів у поведінці дітей, то промовляв фразу: «А біда його знає, чого воно так». Це одна фраза, яка запам’яталася мені. До учнів завжди вимогливий, але часто поступливий, бо вміє бачити в поведінці дітей різні нюанси, що викликають ту чи іншу реакцію. Люблять його діти за щирість, безкорисливість, хоч добре знають, що він не все прощає.

Самчук Раїса Михайлівна. Вчителька математики. Дитя війни. Народилася в буремні роки Великої Вітчизняної війни, а звідси все і зрозуміло, що нелегко було батькам з малим дитям. А воно виросло з біди щирим, добрим, безкомпромісним зі своєю совістю. Прийшла до школи у свої неповні 23 роки, та так і залишилася назавжди. Працювала, вчилась і стала неперевершеним майстром своєї справи. Так любити свій предмет, так уміти передати його премудрості дітям уміє Раїса Михайлівна. Зовні різка, іноді галаслива, безкомпромісна, а насправді поступлива, добра, розсудлива. За всяку справу береться щиро, намагається виконати її на найвищому рівні. І це їй вдається, чи готує учнів до контрольної роботи, чи оформляє кабінет, чи дбає, щоб огляд знань був неперевершеним. І все це постійно. Користується великою любов’ю учнів і шануванням батьків.

Лазоренко Олександр Валерійович. Появився в школі несподівано. Молодий, красивий, знаючий, повний сил. Таким він мені запам’ятався. В поводженні з дітьми дуже обережний, але до того ще й уважний. Контактний, обов’язків у виконанні доручень. Завжди готовий до уроків. Активний у позашкільній роботі. Цінує людей праці, помічає добрі риси своїх товаришів, готовий з ними спілкуватися. Але має дуже раниму душу. Пригадалась мені одна розмова з ним, про яку я й досі не забула і не розгадала. Приблизно так він відповів на моє переконання поступити так, як мені здавалося буде краще: «Я вас послухаю і зроблю так, як ви кажете, але другий раз на цю саму тему розмови не буде і я поступлю так, як захочу». І так мені здалося, що настрій у нього був неважний, і серце нагадувало натягнуту струну, до якої ледь торкнутися і вона заграє. Удачі вам, спокою, творчої наснаги, Олександр Валерійович!

Товста Ганна Олексіївна, вчителька математики. Багато років працює в школі. Неперевершений майстер своєї справи. По натурі імпульсивна, емоційна, гаряча в суперечках, але не по дрібницях, а в серйозних питаннях. Там, де вона відчуває свою правоту, переконати її неможливо. В інших ситуаціях поступлива, лагідна. Уроки математики настільки завжди продумані, глибокі, цікаві, що дуже часто одержували оцінку 5+. Її дуже тяжко побачити спокійною, задоволеною. Вона весь час в пошуках, в русі. Створила чудовий математичний кабінет, бо зуміла приєднати до цієї справи своїх шефів, батьків. Це людина діла, творець. Добре вміє організувати учнівський колектив на добрі справи. Велику роботу провела по увіковіченню пам’яті випускника нашої школи Саші Фуксмана, що загинув в Афганістані. Це молода вчителька, але вже досвідчена, творча, вона ще багато зробить добра для дітей.

Мадій Марія Михайлівна, вчителька математики. Оце така Марія Михайлівна, що нагадує мені дитя, яке виросло на лоні природи, а його привезли на нове місце проживання. Переді мною полохлива, самобутня, трохи розгублена молода жінка. Ще не все їй вдавалось, але вона цього і не приховувала, а все спостерігала, поглинала, дивлячись, як роблять досвідчені вчителі. Не зразу вгамовувалась після невдач, роздумувала, в чому річ. Це глибоко порядна людина, хоч на перший погляд щебетлива, привітна, щира, а до праці в неї відношення особливо поважне, відповідальне. Якось швидко влилась в колектив і всім сподобалась. А коли перебувала в лікарні м. Івано-Франківська, то до неї охоче поїхали десятки її друзів, колег. Як раділа вона! Все це і допомагало їй в нелегкій праці з учнями, бо учні були такими, що вимагали витримки, часу, терпіння.

А тепер, мабуть, прийшов час розповісти про подружжя вчителів, що працювали в школі.

Гайда Софія Михайлівна, вчителька української мови та літератури. Багата і невичерпна наша мова, великий запас слів, а я не можу знайти слів, щоб розповісти про цю чудову людину, мудру, щиру, відверту, якою вона є, і неперевершеного майстра-педагога. За нею слід уроків, що нагадували чудові казки, а вона неспішно, тихо веде розповідь про потаємне, пам’ятаючи, що перед нею сидять допитливі, розумні діти. Один з кращих кабінетів української мови в школі став світлицею нашого безсмертного кобзаря Т.Г.Шевченка. Все, про що я згадую, не підлягає відтворенню. Це треба бачити: любовно прибраний портрет генія українським вишиваним рушником, виставки творів поета, учнівські роботи – ось далеко неповний перелік, що можна бачити в цьому міні-храмі про святе і безсмертне. Скрізь вона, наша шанована Софія Михайлівна, активна, до всіх справ причетна: фестивалі, тижні наук, зустрічі з письменниками, громадські огляди знань, тижні театру. Разом з іншими вчителями української мови вона організовувала зустрічі з письменниками Прикарпаття. В нашій школі почесними гостями були такі письменники і поети: Ольга Стрілець, Галина Турелик, Богдан Бойко, Степан Пушик, М.Карпенко, Павло Добрянський. Незабутнє враження залишає постановка шкільного театру уривку з твору класика української літератури О.Гончара «Прапороносці». Я ще раз повторю, що все це треба бачити, розповідати про це непросто. Творча наснага ніколи не покидає її, вона завжди в пошуку, в дії.

Гайда Михайло Павлович, вчитель трудового навчання. Працює в школі з часу роботи по оформленню навчальних кабінетів. Він прийшов на зміну неперевершеному майстру, що починав оформляти школу з 1965 року – Варунку Степану Васильовичу. Просто школі пощастило, що ці два майстри працювали і творчо доповнювали один другого. Михайло Павлович заслуговує на велику пошану працею в школі майже чверть століття. Він вміє тримати інструмент в руках і не так просто, а щоб ним створювати те, що потрібно для школи. Він відчував, що йому треба удосконалювати свої знання, бо практично він умів робити все. Ідеї подавав йому колега по праці Пущинський Володар Петрович. Чи не його вплив був, бо Михайло Павлович пішов вчитися в Дрогобицький державний педагогічний інститут і успішно його закінчив. Це стало стимулом подальшого удосконалення своєї професії. Людина працьовита, відповідальна і добра.

Ще одне подружжя, що працює в школі майже чверть століття.

Дудишин Володимир Семенович, вчитель фізики і астрономії. Приїхав у школу №2 за досвідом з міста Болехова, та так і залишився в ній зі своєю дружиною Ольгою Яківною назавжди. Знаючий, добрий, щирий у спілкуванні з учнями. До роботи завзятий. Він перший не тільки в районі, але і в області взявся за створення кабінету програмованого навчання. Як на сьогодні, можливо, цей кабінет здається дещо примітивним, але тоді, 25 років тому, для школи це було вищим творінням науково-технічного процесу. Учням було цікаво працювати в кабінеті, бачити свою оцінку за відповідь. Порушувати дисципліну було ніколи. Велика його роль у формуванні учительського колективу, бо він був протягом багатьох років беззмінним головою місцевого комітету профспілки. Ця ділянка роботи теж забирала багато часу, зусиль і нервів. Але він завжди шукав вихід з різних ситуацій і вмів їх розв’язувати.

Ольга Яківна Дудишин, вчителька математики. Поряд зі своїм чоловіком зростала як вчитель і Ольга Яківна. На перших порах своєї праці вона була дещо невпевнена, іноді розгублювалася перед труднощами. Але все це пройшло з роками і тепер перед нами досвідчений вчитель, упевнений у своєму умінні. За характером дещо протилежна своєму чоловікові, але вони чудово доповнюють один одного. Дружня в колективі, добра по натурі, вона швидко адаптувалася в колективі і не відставала від інших участю в усіх діяннях школи. Любить дітей, контактна з ними, а це головне в праці вчителя.

А ще в школі працювало подружжя: Николайко Василь Михайлович, вчитель фізичного виховання, і його чарівна дружина Голембійовська Ема Альфредівна, вчителька російської мови та літератури. Порівняно зі своїм чоловіком, вона працювала менше в нашій школі, але не дивлячись на це, вона залишила після себе свій творчий почерк. Це особлива людина, можливо, навіть не до кінця пізнана мною. Прийшла з іншої школи Бурштина і, очевидно, не могла зразу зрозуміти атмосфери доброти, творчого пошуку серед нового для неї педагогічного колективу. Це був своєрідний бар’єр, який вона успішно переборола, бо це людина високого інтелекту, інтелігентності і доброти. Глибоко знає свій предмет, глибоко закохана в нього. З учнями повне взаєморозуміння і повна взаємоповага. На це не потрібно було адаптування. Зайшла в клас вперше і ніби тут була весь час, все природно, просто, без будь-яких непорозумінь. Болісно реагує на невдачі, навіть на дуже незначні. Активна в організації позакласної роботи, творчих вечорів, літературних диспутів.

 Дудишин Марія Іванівна і Дудишин Юрій Семенович – це ще одне подружжя вчителів. Марія Іванівна продовжує працювати, викладаючи математику, а Юрій Семенович обрав собі інший шлях – став інженером Бурштинської ТЕС. Якось дуже схвалюєш життєвий шлях людей, які всупереч своїм труднощам ідуть світлою дорогою буття, домагаючись успіхів. Така красива зовні Марія Іванівна така ж скромна, добра, розважлива в житті і спілкуванні з дітьми. Я запримітила одну рису її вдачі: якщо вона з чимось не погоджувалася, то в неї починали червоніти щоки, а погляд ставав таким гострим, що передати це неможливо. Тоді вона мені нагадувала особливу красу якихось літературних героїнь. А в цей час вона доводила теорему, розв’язувала приклади або уважно слухала відповіді учнів. За це учні і поважають її. Є ще одна риса її вдачі – не відставати від інших, а навіть зробити ще краще.

Вагомий внесок в справу розвитку школи, її оформлення відіграло подружжя Варунка Степана Васильовича, вчителя трудового навчання та Варунок Надії Іванівни, вчительки математики. Це той самий випадок, коли в школу зайшли двоє цікавих і дуже працелюбних людей. Більша частина роботи з первинного оформлення школи випала на долю Степана Васильовича. Перший варіант – це плита ДСП в сполученні зі склом. Скільки вирізав скла, попиляв плит, то він, очевидно, і сам уже сьогодні не пам’ятає. Дня завжди не вистачало, а тому працювали і ночами. Майстерня школи була бойовим штабом, куди стікалися нові думки, ідеї, задуми, а далі йшло їх практичне здійснення. Степан Васильович не був багатослівним, але що треба було робити, то довго обдумував, приміряв, розмірковував. А як радів, коли виходило красиво, або швидше зробилося, ніж думалося. Тільки теплі слова приходять на думку, коли згадуєш цю прекрасну людину. А вже дружина його, навпаки, говірка, весела, поважна, була прекрасним доповненням до нього. Якось вміли вони обоє бути самі собою і завжди викликали повагу оточуючих.

Загальновизнана і методистами району, області, педагогічного інституту значимість початкової підготовки учнів. Цю роботу очолювала Костецька Марія Степанівна. Про її працю можна написати якщо не книжку, то змістовний нарис. І я признаюсь, що не вивідала в неї всіх секретів її діяльності. Це могли зробити люди, які безпосередньо з нею спілкувалися: Саєнко Г.У., Тисовська В.А., Федорців М.М., Шуль О.М., Мольдерф О.С., Горлата М.Я., Лісовська С.П., Стельмащук М.П., Малиновська Л.М., Деркач Л.П., Чаграк Г.М..

Марія Миколаївна Федорців. Розповідати про цю вчительку легко, бо вона вся на виду: красива, щира, добра, розумна, працьовита. В ній все. Природа щедро обдарувала її всіма прекрасними людськими якостями, які вона щедро дарувала своїм дітям. В спілкуванні з ними вона щира, справедлива, а тому і працювати їй було дуже легко. Вона любила свою нелегку працю, бо любила дітей. Професію вчителя обрала, очевидно, тому, що десь у мальовничому селі, серед добрих людей зростала вона і тому вищого зразка людей як учитель вона не бачила. А могла б бути великою людиною, бо її природні здібності вона не використовувала, так малесенька частинка і залишилася, які вона подарувала своїм донечкам та дітям, яким пощастило бути з нею. Я ніколи не бачила її роздратованою, злою, вередливою, але бачила її ображену, сумну, бо горя в її житті було немало. Хочеться сказати їй: «Співай, Марійко, звеселяй душу людей своїм співом. Вони завжди вдячні тобі».

Горлата Марія Ярославівна, вчителька початкових класів. Це з когорти вчителів, що пройшли нелегке життя, але не зламались, а головне, стали майстрами своєї справи. Маленька зростом, але велика в своїх ділах, відношенні до дорученої справи. Ось тут уже не скажеш, що Марія Ярославівна всім і все прощає. Ні, все пам’ятає, розуміє і вміє робити висновки. Бездоганно володіє методикою навчання, уміє оцінити критичну обстановку, миттєво прийняти рішення і тут же реалізувати його. Доводилося їй працювати з так званими дітьми, які нікому не були потрібні, а вона возилася з ними, ходила вслід, дбала, щоб хоч неголодні були. Це було дуже тяжко, і вона справлялася з ними. Вимоглива до себе, самокритична, уміє визнавати свої помилки. Ніколи даремно часу не марнує, все встигає, багато вміє зробити. Буває емоційно збудженою, але вміє пригасити свої емоції і спокійно завершити будь-яке непорозуміння.

Лісовська Софія Петрівна, вчителька початкових класів. Встигла народитися до початку страшної війни. А дитинство пройшло в страшні роки та не зламало її, бо народилася розумною, талановитою, і все минуле залишилося десь далеко, хоч, думається, і ятрило душу. Це вчитель від Бога. Їй притаманна тяга до знань, уміння їх використовувати. Як щиро вона ділилася зі мною, що нелегко вчитися заочно, здобувати вищу освіту, але вчилася, збагачуючи свій розум. А все дуже пригодилося їй, коли стала працювати з учнями. Щось подібне, як і з Мариною Антонівною: не можна розгадати, як вона підходить до учнів, як заставляє їх думати, міркувати. Як світяться очі дітей, коли вона, маленька Софія Петрівна, буквально приголомшує їх чимось новим, неперевершеним, і тягнуться рученята, і нестримно вигукують зрозумілу відповідь. Поважна і поважана, спокійна і урівноважена, такою вона мені запам’яталася в роки спілкування з нею.

Тисовська Віра Андріївна, вчитель початкових класів. Найвищої похвали заслуговує діяльність цієї вчительки. Це загальновизнана її діяльність в класі, в селищі, з батьками. Багато часу тратить на підготовку до кожного уроку, продумуючи кожну частину його. Особливо здійснювала індивідуальний підхід, бо в класах, де вона працювала, завжди було багато дітей, обділених материнською ласкою чи батьківською увагою. То для багатьох з них вона була і матір’ю, і батьком. Завжди відверта, доброзичлива, такою вона запам’яталася мені і її колегам. Неспокійної вдачі людина, в хорошому розумінні цього слова. Не ображати хочу, але в такому віці, як вона була, піти на навчання не всі зважувалися. Щире побажання творчої наснаги, здоров’я, яке, на жаль, дуже похитнулося. Хороший співрозмовник, добра людина, що вміє розуміти і біль, і біду інших людей.

Шуль Ольга Михайлівна, вчителька початкових класів. Весела, лагідна, емоційна, доброї вдачі людина. Вміє красиво і змістовно працювати, дуже цінує добре відношення до себе. Якщо вона відчує тепло і ласку відносно себе, то віддячить сторицею. І ніколи вона не забуває добра. Це творча людина. Скільки думок виникає в неї, як іноді мучиться, щоб виконати задумане! Діти дуже люблять її. Її слово не повторюється двічі, якщо вона його сказала своїм учням. Так і до неї не потрібно було звертатися двічі з будь-якого питання. Все схоплює миттєво, бо здібна, працелюбна. І немало тяжких випробувань випало на її життєву долю. Все переборола, справилася: і чоловікові стала вірною дружиною, і діток і внуків довела до ладу. Все уміє, все стерпить, на все її сил вистачить. Я завжди думала, що вона стожильна.

Вчителі української мови і літератури – справжні майстри педагогічної науки. Це різнобічно освічені, знаючі свій предмет люди. Кожна з них заслуговує якщо не на книгу, то на поему обов’язково. Про них є що сказати. Одне прізвище вам скаже дуже багато. Небагатослівна, завжди зосереджена Любов Онуфріївна Микитюк. Ні, вона не скаже лихого слова, не буде шукати винного, а сама осмислює, що робити, як поступити. Уроки завжди змістовні, глибоко продумані. Вона не працює напоказ, а все вміє зробити.

А яких слів заслуговує Тетяна Миколаївна Наритник! Вона різна, то весела, жартівлива, красива як літо, то глибоко зосереджена і теж красива, як осінь часу розквіту, то вільна, мрійлива, діяльна, як весна, що пробуджується після зимової сплячки. З нею можна говорити про все і завжди цікаво. Уроки її нагадують зачаровану казку, яку слухав би без кінця. Ця людина безмежно закохана в свій предмет, вміє і любить працювати. Добра в спілкуванні з людьми, не терпить фальші і неправди. Сама за характером справедлива і того вимагає від інших. Побільше б таких людей і таких вчителів. Цей рік для неї теж ювілейний.

Іваськевич Катерина Ільківна, вчителька української мови та літератури. На обличчі цієї жінки ясно виражена доброта. Ця доброта у всьому: у красивому обличчі, лагідній посмішці, в ясно вираженому бажанні допомогти людям. Вона відкрита всьому і доброму, і злому. Просто неможливо скривдити цю людину, бо вона вся ніжність, краса, спокій. Всі ці риси свого характеру вона щиро дарує своїм дітям, учням. Від неї ніколи не почуєш негативної оцінки будь-кого, хоч вона добре вміє розрізняти добро і зло. Так і хочеться їй побажати: добра і щастя вам на довгі роки, бо вам ще тільки…

Недовго працювала в нашій школі Антоніна Дмитрівна Павлусенко, але залишила хороший спогад про себе, про свою працю. Розумна, розсудлива, вміє проаналізувати і оцінити свою роботу і роботу своїх колег.

Про вчителів російської мови і літератури говоримо тільки добре слово, бо працювати їм завжди було дуже нелегко. Їх праця заслуговує високої оцінки, бо несуть вони знання про високу культуру, визначних письменників, яких знає весь світ і милується їх творами. Це майже всі люди працьовиті, добросовісні у відношенні до праці.

Ось запальна і енергійна Федорченко Надія Сергіївна. Прекрасно знає свій предмет, вміє його викласти учням. Уроки її різноманітні і цікаві за змістом. Учні із задоволенням слухають її уроки. Доброзичлива, щира у спілкуванні з колегами.

Багато зусиль прикладає, готуючись до кожного уроку, Любов Олексіївна Баран. Вона глибоко знає свій предмет, намагається викласти його учням. Завжди в пошуку. Болісно переживає невдачі, зразу ж шукає шляху для їх подолання. Вміє знайти привід, щоб примусити учнів послухати себе. В позакласній роботі завжди активна. Ніколи не рахується з часом. Цінує довір’я до себе.

Прагнула освоїти другу спеціальність Сарапіонова Любов Михайлівна, ніжна, вразлива, інтелігентна, безмежно закохана в працю вчителя. Її на випадкових питаннях не застанеш, завжди цілеспрямована, наполеглива у досягненні своєї мети.

Творчо працювали вчителі Клокова Г.К. та Щуплєцова Н.Д.. Все в них красиво виходило. Дуже переживали за невдачі, особливо Щуплєцова Н.Д., Цапар М.І., Озьмінська О.Г.. Скільки зусиль прикладали вони, щоб все було добре, красиво, змістовно!

Багато цікавого і різноманітного можна розповісти про вчителів іноземної мови Кащишин М.В., Дубрівну Л.Г., Сарапіонову Л.М., Мельничук С.М., Шепетюк Л.В., Сиротюк О.М., Карвацьку М.О.. Всі вони такі різні і такі однакові у досягненні мети. В щирості їх не відмовиш. Всі захоплені своєю працею, закохані в свій предмет. Їх зусиллями в школі обладнаний лінгафонний кабінет. Кабінет іноземної мови не мав собі рівних не тільки в районі, але й в області. До цієї справи найбільше зусиль приклали Мельничук С.М., Кащишин М.В.. Змістовними і продуманими були уроки Дубрівної Л.Г., Сиротюк О.М., Шепетюк Л.В., Сарапіонової Л.М.»...

 Пущинська Н. П. померла 14 квітня 2006 року. Похоронена в Бурштині.

Пам'ятки архітектури в Бурштині. Аптека.

Будинок № 101 на вулиці С. Бандери побудував до 1862 року Ненцкий Франц як будівлю аптеки.

У 1862 - 1868 роках ця будівля була виставлена на продаж, але не знаходила нових власників.

У 1869-1872 роках орендував будівлю Іван Тихий, а власником аптеки була Ненцка Катерина (з 1872 року - Біленька Катерина).

У 1873-1875 роках орендарем аптеки був Павло Освальд.

У 1876-1894 роках власником аптеки був Клімке Ян (з 1886 року - спадковим). В останні 2 роки (1893-1894) орендував аптеку Браунштейн Адольф.

У 1895-1914 роках власником аптеки був Турхаус Зиґмунт (Thürhaus Zygmunt), який у 1914 році здав аптеку в оренду Густаву Гізельту (торгова марка Густава Гізельта була зареєстрована в Бродівській торгово-промисловій палаті 4 липня 1910 року для аптеки в Бродах та для маркування аптечних товарів). [1, Linki zewnętrzne]

1911 рік. Бурштин. Аптека і ґмінний уряд (редагована листівка).

У 1920-1939 роках власником будинку був фармацевт Маврикій Грингаут. У 1939 році аптеку націоналізували. Після війни, у кінці 40-х, її знову перевели на баланс Станіславського обласного аптекоуправління та присвоїли порядковий номер 50. [2, с. 695]

Подальшу візуальну історію будівлі аптеки можна переглянути на світлинах.

2008 рік.

2014 рік.

2018 рік.

2022 рік.

Використані джерела:

1. Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. Електронний ресурс : веб-сайт. URL: https://pl.wikipedia.org/.../Szematyzm_Kr%C3%B3lestwa...

2. Федунків Зеновій. Коштовний камінь Прикарпаття: Історичні нариси про минувшину й сучасність міста Бурштина. - Івано-Франківськ, "Сіверсія МВ", 2006. - 824 с., іл.

Митрополит Сильвестр на Підгаєччині

 У 1886 році в Підгаєцькому деканаті побував митрополит Сильвестр Сембратович (03.09.1836 - 04.08.1898) - єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Католицької Церкви; з 5 травня 1885 року Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янецький - предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Портрет кардинала Сембратовича. 1899 р. Полотно, олія. Автор Іван Труш. Збірка НМЛ ім. Андрея Шептицького.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6/6f/Кардинал_Сембратович.jpg

Високопреосвященний митрополит Сильвестр виїхав 15 травня до Галича, звідки вирушив на візитацію Підгаєцького деканату, починаючи від парохії Божиків.[1, c. 3]

У Божикові митрополита привітало духовенство Підгаєцького деканату з численними зібраними людьми. 16 травня тут відбулося урочисте посвячення новозбудованого храму з участю всього деканатного духовенства і навколишніх селян. На урочистостях були серед інших підгаєцький староста п. Попель, маршалок повітової ради п. Літинський, суддя п. Рошкевич и ад'юнкт п. Варивода. Митрополит відслужив літургію спільно з крилошанином о. Фацієвичем, ректором о. Бачинським і оо. Макогонським та Чировським. Архієрей оглянув приходи: Божиків, Тростянець, Рибники, Саранчуки, Латвинів, Боків, Носів.[2, c. 3]

22 травня, в день перенесення мощей св. Миколая Преосвященний митрополит прибув до Завалова. В цей день обходить місцева церква храм з відпустом. Величезна кількість людей привітали свого владику. Преосвященний відслужив у Завалові літургію співану на жертвеннику, влаштованому під старими липами, з усією величавістю нашого обряду. Із Завалова виїхав Преосвященний до Гнильча, Дрищова і Горожанки, де 25 травня заночував.[3, c. 4]

26 травня був Високопреосвященний митрополит на візитації в Горожанці, звідки потім переїхав до Товстобаб. Побачивши тут бідну церкву, пожертвував Високопреосвященний 20 золотих ринських як закладовий капітал на будівництво нової церкви. Звідси переїхав митрополит до Маркови і через Монастириська - до Швейкова. Тут привітала його дуже урочисто громада зі своїм священником, а діти зі школи заспівали перед домом, де Високопреосвященний зупинився, кілька пісень. Високопреосвященний вступив тут також і до школи. 31 травня митрополит прибув до Підгайців. На в'їзді при тріумфальній брамі привітав його місцевий український душпастир по довшій промові хлібом і сіллю, потім бурмістр і латинський священник, котрий запросив архієрея до костелу. В Підгайцях затримався Високопреосвященний два дні. 1 червня відслужив літургію і проповідував. Народу в Підгайцях було під час побуту Високопреосвященного дуже багато. З Підгайців переїхав архієрей до Новосілки, а звідти 3 червня до Телячого і в другі сторони Підгаєцького деканату.[4, c. 3]

Список використаних джерел:

1. Діло, Ч. 49, Р. VII. Львів, субота 3 (15) травня 1886.

2. Діло, Ч. 53, Р. VII. Львів, вівторок 13 (25) травня 1886.

3. Діло, Ч. 55, Р. VII. Львів, субота 17 (29) травня 1886.

4. Діло, Ч. 58, Р. VII. Львів, вівторок 27 травня (8 червня) 1886.