Пропоную до вашої уваги фрагмент статті Тараса Вірного "Похорони Українського Сїчового Стрільця", написаної 16.01.1916 та опублікованої у виданні "Збруч" (https://zbruc.eu/node/46366), з візуальним доповненням - редагованими світлинами з фотоархіву "Леґіон Українських Січових Стрільців", які оцифрував Василь Лопух.
"...У. С. С. Василь Підручняк. Не вспів іще добре орудувати крісом, як страшна хороба звалила його з ніг і запроторила в шпиталь у Шумлянах. Тут справжнїм батьком був для цього отаман шпиталя, лїкар-Українець, майор др. Ковшевич. Одначе невмолима смерть вийшла побідником — Василь Підручняк умер на тиф дня 8 грудня 1915 р.
По лицї добродушного, нїжного д-ра Ковшевича канули гарячі, щирі сльози. Над усе любить він Українських Сїчових Стрільцїв, — чи вони звичайні рядовики, чи четарі, сотники, отамани! По сїчовім звичаю забажав він поховати лицаря й негайно повідомив про його смерть Сїчовий Кіш у Свистїльниках.
Зараз на другий день, 9 грудня с. р. пішло Сїчове Товариство під проводом четаря Краснопери та підхорунжого Загребного до Шумлян попрощати в останнє вірного товариша. Вибрав ся й сам курінний отаман др. Никифор Гірняк, сотник Дмитро Вітовський, а з ними й фотоґраф Запасного Куріня У. С. С. підхорунжий Микола Венгжин. Через годину опинили ся всї в великім садї в Шумлянах і там під старими липами побачили дві домовини. Одна з них була уквітчана зеленю та синьо-жовтими лентами. Сїчове Військо зразу пізнало домовину свого покійного товариша й уставило ся в чотирокутник. У другій домовинї лежав Чех.
Почала ся панахида. Спершу правив латинський священик, а потім український. Понесла ся широко й високо сумна пісня "Co духи праведні" та "Со святими". Співав стрілецький, сїчовий хор. Не тільки сумом, а справжнім чаром захопив наш спів усїх чужих офіцерів і вояків. Вони не могли налюбувати ся нашим обрядом. Хор заспівав потім "Вічную память". Спустили обі домовини в гріб.
Сотник Д. Вітовський стає над свіжою могилою та в останнє прощає товариша-брата: "Візьми, мати, піску жменю, Посїй його по каменю, Як той, мати, пісок зійде, Тодї син твій з війни прийде".
Відразу при сих перших словах почули ся проймаючі, сумні ридання. Се гірко плакало місцеве українське селянство, що рядом зі стрільцями проводило й собі в далеку дорогу покійного, рідного лицаря.
Сотник Вітовський промовляє дальше: Розкрили ся дві могили, одна по правім, друга по лївім боцї! Не знали себе передтим... Лучила їх тільки одна доля, одно пожиттє — стати рядом проти спільного ворога півночи. Царь півночи задумав загарбати й сей шматок нашої землї, де ми мали бодай деякі вольности... Покійний товариш перебув російську інвазію, станув потім у наші ряди, в котрих уже більше року борють ся його товариші, щоби спільно стати в обороні вітчини, стати за волю України! Й ростуть наші могили одна по другій. Усюди стрінеш їх, куди тільки йшли побідно Українські Сїчові Стрільцї. І зрошують вони ту землю своєю молодечою, гарячою кровю й застелюють поля своїми білими кістками.
Та нам годї плакати й жалїти!
Там на угорській Українї першою нашою могилою товариша Бойка в Горондї й останньою, яка буде там далеко на півночі, ми беремо сю землю, политу нашою кровю й засїяну нашими кістками, в своє посїданнє! Ся земля наша!!! І не скажу я тепер покійному Товаришеві "Прощавай!"
Я певний, що в нашім народї кружлятиме таємна, велика лєґенда. Із сїчових могил уставатимуть заодно лицарі з сїчовими стягами.
І один з них застромить наш стяг на верхівях Карпат і скаже: "Товариші, вставайте! Збірка!"
Другий застромить наш стяг на високім, синїм Кавказї та скаже: "Вставайте! Збірка!"
Третїй застромить наш стяг над Сяном і те саме скаже: "Вставайте! Збірка!"
Й буде загальна "Збірка"...
І щойно тодї покладуть ся сї лицарі на вічний спочинок, певні того, що Україна-Мати свобідна й щаслива!...
Ти, Товаришу, своє завдання сповнив. Справдї не згинув ти в рядах від ворожої кулї, та яка нї була-б твоя смерть, вона є лицарська, однакова, що й ся там на боєвій лїнїї. Тепер на прощаннє можу тобі тільки сказати: "Спочинь!"...
Хор заспівав "Чуєш, брате мій"...
